Особливу подяку за партнерство у проекті хочеться висловити голові ради ветеранів МГЗК, художнику Барнашу Івану Олександровичу. Саме його можна вважати «хрещеним батьком» цієї великої роботи. Іван Олександрович - людина з широким світоглядом, любить і вивчає історію, природу, мистецтво. Іван Олександрович займає активну життєву позицію. Він переймається проблемою збереження пам’яток історії, охорони рідкісних рослин. Саме він, під час роботи головним маркшейдером МГЗК, був ініціатором розкопок степових курганів та заповідання балки Крутенької. І не тільки був ініціатором, а доклав максимум зусиль, щоб добитися цього.
Він допоміг нам визначитися з об’єктами дослідження.
Справжній краєзнавець , не по професії, а по велінню серця , чудовий оповідач,
під час зустрічей з учасниками проекту
він охоче ділився своїми знаннями, спогадами. Ми завдячуємо йому
інформаційною підтримкою нашого проекту. Зі своєї особистої бібліотеки Іван
Олександрович давав нам рідкісні видання книг по
темам, які ми досліджували. Він допоміг нам взяти для цієї роботи документи з архівів
МГЗК. Познайомив нас з людьми, які могли поділитися своїми спогадами, знаннями.
Ми щасливі, що спілкувалися і співпрацювали з цією цікавою людиною.
Грушко М.П., координатор проекту «Чудеса
рідного міста».
Вступ.
З-поміж безлічі вражень, які отримує людина протягом свого життя, найсильнішими, найяскравішими залишаються спогади дитинства. Це та пам’ять, над якою не мають влади ні час, ні обставини життя. Невід’ємна частина цих спогадів – образ рідної землі. Ні, не той величний, за яким тужать поети на чужині, а куточок землі, звідки людина вимандровує у далекий життєвий шлях. Виховання любові до рідного краю – складова частина громадянського виховання , тому що справжнім громадянином, на мою думку, може стати тільки та людина, яка любить свою Малу Батьківщину. А любити – значить знати її історію, природу, знати проблеми рідної землі і намагатися їх вирішити.
На жаль, у фондах шкільних бібліотек не так багато книг, в яких би цікаво була викладена історія нашого регіону.
Саме тому справжньою знахідкою для читачів стала книга Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини», яка вийшла у 2004 році у видавництві «Дніпрокнига». Я запропонувала членам бібліотечного активу прочитати цю чудову книгу та підготувати її презентацію.
Для підготовки цього заходу творчою групою у складі Мирець Віки, Артеменко Віки, Дяченко Іри, Грушко Віки, Городецької Насті, Тимофієнка Михайла, Гонтара Максима була проведена велика робота.. Виникла ідея запросити автора книги, жительку міста Дніпропетровська, на презентацію. Ми зв’язались з нею по телефону, але приїхати вона не змогла. Я домовилась з нею про зустріч у Дніпропетровську. На цю зустріч я взяла відеокамеру і фотоапарат. На відеокамеру зняла розповідь Ірини Станіславівни про створення цієї книги, про прототипів героїв книги, звернення до школярів.
Під час презентації діти побачили цей запис, тобто відбулося відеознайомство з авторкою. Також Ірина Станіславівна, на моє прохання, написала коротко свою біографію, дала фотографії деяких прототипів героїв книги. Всі ці матеріали були використані під час презентації.
Зустріч М.П. Грушко та І.С. Голуб
Ірина Станіславівна попрохала школярів написати відгуки на її книгу. І ці відгуки були написані. Один із відгуків, а саме Дяченко Іри був навіть у віршованій формі. Крім того, учні малювали та створювали з бісеру ілюстрації до книги, які прикрасили краєзнавчу виставку в бібліотеці, старанно готували виступи для представлення книги.
Свою книгу, на пам’ять читачам СШ №2, Ірина Станіславівна підписала так:» Бажаю вам ходити по рідній землі з широко відкритими очима і душами. Шукайте і знаходьте дива рідної землі.»
Під час презентації книги «Сім чудес Дніпропетровщини»
Після презентації книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини», яку підготували і провели учні нашої школи, робота по вивченню цікавих пам’яток історії та природи нашого краю не припинилася. Можна сказати, що вона тільки почалася. Учні нашої школи провели анкетування серед мешканців міста, результати якого показали актуальність проблеми недостатнього вивчення історичних та природних пам’яток Марганця та необхідність об’єднання такої інформації в одному виданні.
Бібліотечний актив нашої школи весною 2006 року на сторінках газети «Шахтар Марганця» виступив зі зверненням до мешканців міста з проханням допомогти визначитися, що можна вважати дивами нашого міста та поділитися цікавою інформацією на цю тему.
Початок роботи надихнув мене на поетичні рядки:
У нас в бібліотеці є поличка: «Наше рідне місто»,
Книг небагато, їм стоять не тісно,
І читачі мої, я стала помічати,
не можуть байдуже ті книжечки гортати.
А особливо люблять всі фотоальбом по Марганцю старенький,
І залистали вже вони ту книжечку маленьку.
«Яке воно було і гарне, і красиве» -
Дівчатка часто діляться зі мной плаксиво.
Так, я пам’ятаю добре ті часи,
З тих пір містечко втратило квіткової краси,
Але ж сльозами не потрібно умиватись,
І своїм містом нам не соромно пишатись.
Давайте пильно лиш поглянем навкруги,
І в глиб історії ми заглянем, в віки.
Я пропозицію таку тоді внесла,
Що відшукати треба нам свої дива.
Думка моя досить прозора й чиста:
Робота над проектом: »Чудеса рідного міста»
І школярів, і вчителів робота враз ця захопила
Маленька наша Батьківщина все ж усім нам мила.
В місцеву пресу відповідну ми статтю дали
Роботу в нашій другій школі почали.
Проблема, яку розв’язували учасники проекту: недостатнє вивчення історичних та природних пам’яток рідного міста, відсутність поінформованості мешканців щодо чудес рідного краю.
У вересні 2006 року учні та вчителі нашої школи продовжили працювати над проектом «Чудеса рідного міста», координатором якого була я , у рамках міжнародного проекту «Громадянська освіта в Україні» Суспільної акції школярів України »Громадянин_2007». Учасниками проекту стали учні 8 – 11 класів, а також вчителі нашої школи.
Мета, яку ми ставили перед собою: дослідити та повернути із забуття пам’ять про історичні місця, якими може пишатися наше місто. Ми вбачаємо необхідність популяризації інформації про історичну спадщину міста Марганця. Також ми прагнемо привернути увагу до заповідних урочищ міста, взяти під охорону рослини, які знаходяться під загрозою знищення.
Учасники проекту зібрали багатий та цікавий матеріал по історичним та природним пам’яткам, якими може пишатися наше місто. З метою збору інформації учасники проекту працювали в міських та в шкільній бібліотеці, в архівах міськвиконкому та МГЗК, спілкувалися з краєзнавцями та старожилами міста, їздили в історичний музей Д. Яворницького у Дніпропетровськ, відвідали історичні пам’ятники міста.
І оь перед нами результат – брошура – путівник «Чудеса рідного міста»
Координатор проекту Грушко М.П. -
завідуюча бібліотекою середньої загальноосвітньої школи №2
Знамениті степові кургани - основна прикмета наших степів.
Кургани можна (і слід!) Віднести до одного з чудес нашого міста, і не тільки міста, а й до чудес нашої України.
Мандрівники минулих часів назвали кургани степовими пірамідами, бо для наших степів вони є тим, чим для Єгипту піраміди. Більшості наших степових курганів - чотири-п'ять тисяч років, а найстаршим єгипетським пірамідам близько п'яти тисяч років, отже, вони ровесники.
Про наші кургани писав “батько історії” Геродот. Російський учений-натураліст XVIII століття Василь Зуєв, який подорожував нашим краєм, залишив спогади про кургани у своїх нотатках.
Не обійшли своєю увагою кургани, описуючи степ, і письменники. Найбільше вражають степові пейзажі А.П.Чехова. Яскраву картину українського степу змалював він у своєму оповіданні „Щастя” : “У синюватій далині, де останній видимий пагорб зливався з туманом ніщо не ворушилося; сторожові та могильні кургани, які там і тут височили над обрієм і безмежним степом, дивилися суворо й мертво; в їх непорушності й беззвуччі відчувалися віки та цілковита байдужість до людини; мене ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, аніскільки не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, й жодна душа не знатиме, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою”. Оспівуючи кургани, помилявся Чехов відносно таємниць, адже більшість курганів уже розкопані й відкрили людям свої секрети.
На території Марганецького гірничо – збагачувального комбінату древніх могил налічується декілька сотень.
Більшість наших степових пірамід відносяться до III-II тис. до н.е.(епоха бронзи), менша частина – до скіфського часу. І лише поодинокі з них споруджені сарматами та середньовічними кочівниками. Кургани найчастіше розташовані невеликими групами по три-десять насипів, на високих, добре помітних місцях, найчастіше на водорозділах рік.
В епоху міді-бронзи в наш край зі сходу приходять племена, що займалися землеробством та скотарством.
В 2500-2000 рр. до н.е. це були племена ямної культури. Від поховального обряду за населенням, що його використовувало, закріпилася така назва. Померлих часто ховали у неглибоких ямах, дно яких посипали вугіллям, вапном або, найчастіше, червоною фарбою, що символізувала вогонь і життя. Покійників клали або на спину з підігнутими ногами, або скороченими – “сплячими” на боці. Зверху яма закладалася дошками, колодами чи кам’яними плитами. Іноді могильну яму оточували кільцями з каменів, так званими кромлехами, поставлених на ребро.
Про наші кургани писав “батько історії” Геродот. Російський учений-натураліст XVIII століття Василь Зуєв, який подорожував нашим краєм, залишив спогади про кургани у своїх нотатках.
Не обійшли своєю увагою кургани, описуючи степ, і письменники. Найбільше вражають степові пейзажі А.П.Чехова. Яскраву картину українського степу змалював він у своєму оповіданні „Щастя” : “У синюватій далині, де останній видимий пагорб зливався з туманом ніщо не ворушилося; сторожові та могильні кургани, які там і тут височили над обрієм і безмежним степом, дивилися суворо й мертво; в їх непорушності й беззвуччі відчувалися віки та цілковита байдужість до людини; мене ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, аніскільки не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, й жодна душа не знатиме, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою”. Оспівуючи кургани, помилявся Чехов відносно таємниць, адже більшість курганів уже розкопані й відкрили людям свої секрети.
На території Марганецького гірничо – збагачувального комбінату древніх могил налічується декілька сотень.
У першій половині 2 тис. до н. е. у Степове Подніпров'я, зайняте ямниками, посунулися катакомбні племена з Сіверського Дінця, які до того населяли Північний Кавказ та Закаспійські степи. Вони отримали таку назву від археологів тому, що ховали своїх мерців не в ямах, а робили для них спеціальні печери-катакомби, а тоді вже насипали курган.
середині 2 тисячоліття в нашому краю знову відбувається зміна племен, наші землі заселяють племена культури багатоваликової кераміки. Свою назву ці племена отримали від форми орнаментів посуди.
У пізній період бронзи катакомби зникають і покійників знов починають ховати в ямах. У цей період ями облицьовувалися деревом – це так звані зруби. такі поховання дістали назву зрубних. Племена, які створювали такі поховання, отримали назву – племена зрубної культури.
З початком залізного віку і великого переселення народів територію краю повністю опановують кочівники. Спочатку це були кіммерійці (1500-1000 рр. до н. е.), потім скіфи (7-3 ст. до н. е.) потім – сармати (3ст. до н.е. – 2 ст. н.е.).
Як бачимо за часів бронзи – залізного віку наш край характеризує наявність різних племен. Вони різнилися способом господарювання, проте їх поєднує спільна особливість : ховати своїх померлих в ямах, насипаючи зверху насип над могилою.
Велике значення надавалося обладнанню могили, які немов би ототожнювалися з житлами. Покійника прикрашають, надягають красивий одяг, коштовні речі.
ЛИСТИ У ВІЧНІСТЬ
Знамениті степові кургани - основна прикмета наших степів.
Кургани можна (і слід!) Віднести до одного з чудес нашого міста, і не тільки міста, а й до чудес нашої України.
Мандрівники минулих часів назвали кургани степовими пірамідами, бо для наших степів вони є тим, чим для Єгипту піраміди. Більшості наших степових курганів - чотири-п'ять тисяч років, а найстаршим єгипетським пірамідам близько п'яти тисяч років, отже, вони ровесники.
Про наші кургани писав “батько історії” Геродот. Російський учений-натураліст XVIII століття Василь Зуєв, який подорожував нашим краєм, залишив спогади про кургани у своїх нотатках.
Не обійшли своєю увагою кургани, описуючи степ, і письменники. Найбільше вражають степові пейзажі А.П.Чехова. Яскраву картину українського степу змалював він у своєму оповіданні „Щастя” : “У синюватій далині, де останній видимий пагорб зливався з туманом ніщо не ворушилося; сторожові та могильні кургани, які там і тут височили над обрієм і безмежним степом, дивилися суворо й мертво; в їх непорушності й беззвуччі відчувалися віки та цілковита байдужість до людини; мене ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, аніскільки не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, й жодна душа не знатиме, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою”. Оспівуючи кургани, помилявся Чехов відносно таємниць, адже більшість курганів уже розкопані й відкрили людям свої секрети.
На території Марганецького гірничо – збагачувального комбінату древніх могил налічується декілька сотень.
Більшість наших степових пірамід відносяться до III-II тис. до н.е.(епоха бронзи), менша частина – до скіфського часу. І лише поодинокі з них споруджені сарматами та середньовічними кочівниками. Кургани найчастіше розташовані невеликими групами по три-десять насипів, на високих, добре помітних місцях, найчастіше на водорозділах рік.
В епоху міді-бронзи в наш край зі сходу приходять племена, що займалися землеробством та скотарством.
В 2500-2000 рр. до н.е. це були племена ямної культури. Від поховального обряду за населенням, що його використовувало, закріпилася така назва. Померлих часто ховали у неглибоких ямах, дно яких посипали вугіллям, вапном або, найчастіше, червоною фарбою, що символізувала вогонь і життя. Покійників клали або на спину з підігнутими ногами, або скороченими – “сплячими” на боці. Зверху яма закладалася дошками, колодами чи кам’яними плитами. Іноді могильну яму оточували кільцями з каменів, так званими кромлехами, поставлених на ребро.
Про наші кургани писав “батько історії” Геродот. Російський учений-натураліст XVIII століття Василь Зуєв, який подорожував нашим краєм, залишив спогади про кургани у своїх нотатках.
Не обійшли своєю увагою кургани, описуючи степ, і письменники. Найбільше вражають степові пейзажі А.П.Чехова. Яскраву картину українського степу змалював він у своєму оповіданні „Щастя” : “У синюватій далині, де останній видимий пагорб зливався з туманом ніщо не ворушилося; сторожові та могильні кургани, які там і тут височили над обрієм і безмежним степом, дивилися суворо й мертво; в їх непорушності й беззвуччі відчувалися віки та цілковита байдужість до людини; мене ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, аніскільки не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, й жодна душа не знатиме, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою”. Оспівуючи кургани, помилявся Чехов відносно таємниць, адже більшість курганів уже розкопані й відкрили людям свої секрети.
На території Марганецького гірничо – збагачувального комбінату древніх могил налічується декілька сотень.
У першій половині 2 тис. до н. е. у Степове Подніпров'я, зайняте ямниками, посунулися катакомбні племена з Сіверського Дінця, які до того населяли Північний Кавказ та Закаспійські степи. Вони отримали таку назву від археологів тому, що ховали своїх мерців не в ямах, а робили для них спеціальні печери-катакомби, а тоді вже насипали курган.
середині 2 тисячоліття в нашому краю знову відбувається зміна племен, наші землі заселяють племена культури багатоваликової кераміки. Свою назву ці племена отримали від форми орнаментів посуди.
У пізній період бронзи катакомби зникають і покійників знов починають ховати в ямах. У цей період ями облицьовувалися деревом – це так звані зруби. такі поховання дістали назву зрубних. Племена, які створювали такі поховання, отримали назву – племена зрубної культури.
З початком залізного віку і великого переселення народів територію краю повністю опановують кочівники. Спочатку це були кіммерійці (1500-1000 рр. до н. е.), потім скіфи (7-3 ст. до н. е.) потім – сармати (3ст. до н.е. – 2 ст. н.е.).
Велике значення надавалося обладнанню могили, які немов би ототожнювалися з житлами. Покійника прикрашають, надягають красивий одяг, коштовні речі.
В могилу клали сокири, ножі, рибальські гачки, кинджали, списи, стріли, а також посуд із залишками їжі, кістками тварин тощо. Клали і такі речі, які призначалися для відлякування злих духів. Це різні амулети у вигляді зубів живих птахів та звірів, глиняні фігурки тварин та птахів, глиняні брязкальця. Цікавою є еволюція поховального обряду, яка своєрідно відображає суспільні зміни. У більш ранній неолітовий час, коли в суспільстві не існувало ще майнової різниці, влаштовували великі колективні могили ( всі члени колективу були поховані в однакових умовах ). У дещо пізній час багатих і знатних людей почали ховати індивідуально, в окремих ямах, зверху споруджували земельні насипи – кургани. Чим почесніше місце у суспільстві посідав покійник при житті, тим вищий і більший був курган, тим багатшими і численнішими були покладені в могилу речі.
Як же не розвіяли вітри, не розмили дощі земляні піраміди у нашому степу? Методика найновіших археологічних досліджень дала можливість встановити, як створювалися ці кургани.
Племена ямної культури рили могили з допомогою загострених кілків діаметром 3-5 см. Їх вбивали в землю по периметру могили, потім відколювали пласт землі. Гостряки постійно відновлювали шляхом обпалювання у вогні. Грунт вибирався за допомогою лопаток тварин. Вирівнювалися могили кістяними теслами.
Племена катакомбної культури також використовували в основному дерев'яні і кістяні тесла. Лише племена зрубної культура та культури багатоваликової кераміки почали широко використовувати бронзові тесла. Лопати не використовувалися - землю виносили за допомогою шкір та плетених корзин.
Поява археологів у нашому краї зовсім не випадкова. "Хрещеним батьком" археологічних експедицій можна вважати колишнього маркшейдера гірничо – збагачувального комбінату (на території МГЗК курганів налічується декілька сотень) Барнаша Івана Олександровича, бо саме він організував спасіння курганів, які через інтенсивне розорювання і просадку ґрунту над шахтними полями втрачають свої насипи. Багатьом здавалось дивним те, що гірники раптом почали перейматися проблемами, які не мали до них прямого відношення. Та Іван Олександрович розумів, і його думку поділяв директор комбінату Надточенко М.М., що без ініціативи та матеріальної підтримки їх підприємства, яке могло надати відповідну допомогу, археологи не в змозі організувати експедицію по дослідженню курганів. І саме за ініціативою Барнаша І.О. гірничо-збагачувальний комбінат заключив договір з Дніпропетровським музеєм ім. Яворницького, і у науковців з'явилася можливість вести розкопки в такому великому об'ємі.
Очолювала експедицію науковий працівник Дніпропетровського історичного музею Лідія Петрівна Крилова. У складі цієї експедиції працювала і Лідія Миколаївна Голубчик, яка у 1991р. очолила нову експедицію, що проводила роботи на землях гірничо-збагачувального комбінату.
За 5 польових сезонів було досліджено понад 60 курганів, більшість з яких були зведені в епоху енеоліту - бронзи, інші відносяться до скіфського періоду.
Якими ж знахідками можуть похвалитись археологи? В одному похованні знайдено погано збережений скелет; в іншому – відкрито 10 поховань. Тут і немовля в сплетеній із лози колисці, і підлітки, і чоловіки. Біля них – горщики, кінські кістки. Майже всі небіжчики зберігають сліди пофарбування вохрою волосся і стоп.
В похованнях епохи енеоліту-бронзи найчастіше знаходять глиняний посуд з орнаментом, кам'яні бойові сокири і булави, довгі низки намист. Є і бронзові вироби - листоподібні ножі, шила, голки. Зрідка зустрічаються і магічні предмети – гадальні кістки, кістяні пера для ритуального зображення тіла, тощо. В скіфських похованнях - ліпні горщики, бронзові наконечники стріл, кістяні і бронзові ворворки, намисто із скловидної пасти. Одним словом, це все те, чим населення користувалося за життя, і згідно з своїми релігійними уявленнями мало користуватися у потойбічному світі. Ці могили з повним правом можна назвати своєрідними книгами, безписемними листами у вічність. І хай кожна сама по собі може бути прочитана по-різному, але взяті разом вони становлять надійне джерело до вивчення побуту, культури звичаїв, соціальної організації, економіки й самої історії людського суспільства.
Саме тут, на Марганецькому курганному полі, проводячи дослідження, археологи наштовхнулися на нерозгадану таємницю. В одному з курганів на півтораметровій глибині в бічному закладі, притрушеному крейдою, в обрамленні великого вапнякового каміння, лежав кістяк жінки віком 30 – 35 років. Біля голови стояло дерев’яне блюдо з їжею(стегно лошати). Поруч – залізний ніж. Незнайомка мала на шиї скляне різнокольорове намисто. Позаду – бронзове дзеркало, відлите разом з руків’ям, свинцева варварка. Але археологів найбільше вразило те, що в руках жінки були вістря стріл і зламаний спис. Жінка – воїн?
Серед сотень досліджених скіфських курганів, звичайних і аристократичних, в жодному не знайдено озброєну жінку. Виходить у кургані – це не скіф’янка? Хто ж тоді, насправді, ця войовнича незнайомка?
Нашій незнайомці з кургану 30-35 років. Найвірогідніше вона загинула тут, на берегах Борисфену( Дніпра), в бойовій сутичці. Але це тільки припущення. Яку зовнішність мала, вродлива чи посічена шрамами ? На превеликий жаль, чіткої відповіді на питання: “ Хто ж вона, та якою була? “ –археологи не дають. Вони припускають, що це могильник кочового населення з пережитками матріархальних відносин. І все. Злиденність нашої науки не дозволяє науковцям провести подальше комплексне дослідження войовничої незнайомки.
Таким чином, більшість курганів досліджено, але таємницею все ще залишаються кілька десятків Будемо сподіватися, що за долю курганів розташованих на землях гірничо-збагачувального комбінату можна не турбуватися: жоден з них не буде зруйнований без дослідження.
На території сучасного міста ще за дореволюційних часів археологами було розкопано величезний курган (IV – IIIст. до н.е.).
Відносився він до скіфського часу, але раннього періоду. Знайдений і розкопаний археологом Забєліним ще у 1861 році.
Протягом 1859- 1861рр. він розкопав кілька скіфських курганів серед яких курган на О.Томаківка.
У народі цей острів ще називають Буцький, Дніпровський, Городище, Комуна, або ж просто – Острів.
Колись, Томаківський курган називали просто – гостра могила. І це не була ще власна назва. Так називали кургани які мали гостру верхівку (за формою насипу) на відміну від товстої могили у якої верхівка сферична чи плоска, і лише після розкопок їм надавалося інше ім’я – здебільшого за назвою найближчого населеного пункту.
Курган стояв на рівнинному узвишші о. Томаківка (звідки в подальшому і пішла його назва). Навколо кургану, як це звичайно буває, стояли могили менших розмірів. Свого часу курган правив козакам за сторожову вежу, з якої відкривався степ.
Сьогодні можна тільки дивуватися, як Забєлін, не маючи ні техніки, ні знань у гірничій техніки, необізнаний ще з особливостями скіфських гробниць зумів довести справу до кінця.
В Гострій Томаківській могилі, розкопаній Забєліним, знайдене поховання знатного скіфа. Саме поховання було розграбоване, вірогідніше, грабіжниками були народи, які заселяли ці землі після скіфів – сармати та інші племена, що хвиля за хвилею прокочувались степами. Бувало, що одну могилу грабували по кілька разів у різний час. Особливо зріс грабіжницький промисел у степах після великих археологічних знахідок XIX ст. Чутки, значно перебільшені, котились від села до села, і спритники хапалися за лопати. Мало кому вдалося знайти щось путнє, а от шкоди вони заподіяли немалої.
Незважаючи на те, що Томаківська могила була пограбована, серед виявлених речей були золота гривня, золотий конус, меч з золотою обивкою, прикрашена емалями золота лунниця. Могили ранніх скіфів зустрічаються рідко. Видно, що зроблені вони за випадкових обставин. В ранній період знатних скіфів ховали в дерев’яних гробницях під курганними насипами. Геродот описує поховання, при якому тіло померлого спочатку бальзамували, відтак возили по інших племенах і поселеннях. Усі плакали та робили на своєму тілі рани, співчуваючи горю. Лише після цього небіжчика ховали. У могильний склеп поміщали жертв - рабів, конюха, частину найкращих особистих речей померлого багатого скіфа.
Те, що могила була пограбована, не спинило вченого. Вдалі розкопки І.Є. Забєліним скіфських “царських” та аристократичних курганів сприяли утвердженню уявлень про наявність у нашому краї легендарного скіфського Герроса.
Привертають увагу насипи, що знаходяться в межах міста. Вони так злилися з міським пейзажем, ми звикли до них і перестали помічати. І яким же було здивування, коли з’ясувалось що ці насипи не що інше як кургани. Всього їх шість.
Чотири кургани виявлені 1983р. археологом Голубчик Л.М., інші два – археологом Жариновою Н.М. у 2003р. Час виникнення III-II тис. до н.е. Всі вони підлягають охороні та збереженню, як історично-культурні цінності.
В радянські часи історія українського козацтва всіляко замовчувалась, і тільки в кінці 80-х років почався процес відродження національної культури.
У 1990 році, в рік 500 – річчя козацтва, постало питання про встановлення пам’ятних знаків на місцях всіх козацьких Січей, розташованих в нашій області. Одним з ініціаторів цієї ідеї був краєзнавець П.М. Богуш. Активно включилось в цю роботу товариство «Просвіта».
В нашому місті у встановленні пам’ятного знаку велику роль відіграли голова місцевого товариства «Просвіта» М. Тищенко та М.Гнатченко.
М. І. Тищенко, який був керівником відділу техніки безпеки МГЗК, дав завдання робітникам ремонтно – механічного цеху підібрати нову трубу. Із цієї труби був зроблений залізний хрест висотою чотири метри, верхнє та бокові відгалуження – по 1метру. Автором ескізу був також М.І.Тищенко.
Цей хрест з допомогою місцевих жителів встановили на Острові, на самому високому місці, де колись була розташована козацька сторожова вежа. На хресті є табличка із написом: «На цьому місці з 40 – х років ХVІ ст. до 1593р. знаходилась запорозька Буцько - Томацька Січ, яка подавала допомогу повсталим селянам і козакам в кінці ХVІ ст.» Біля хреста є камінь, який зберігся ще з часів козацтва. Це залишки від сторожової вежі. На ньому табличка з написом: «Цей хрест встановлено Україні на славу старанням Миколи Гнатченка та Миколи Тищенка року Божого 1990»
Кожен рік, на день Незалежності України та на інші свята до цього хреста приїжджають люди, небайдужі до української історії і культури, щоб віддати шану славному українському козацтву.
Це про неї М.В.Гоголь у своєму творі «Тарас Бульба» писав:
« Так ось вона, Січ! О те гніздо, звідки вилітають усі ті горді і дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!»
З 265 великих і малих дніпровських островів найвіддаленіших було 24. Одним з найбільших островів у Пониззі, після Хортиці, вважають острів Томаківку. У народі його називають Бучки або Буцький, Дніпровський, Городище, Комуна, або ж просто - Острів. Про нього є згадки в щоденнику Е.Лясоти та «Описі України» Г.Л.Боплана.
Іван Сірко серед найславніших кошових отаманів посів місце найпочесніше. Як Богдан Хмельницький на гетьманстві здобув титул Будівничого, зробився у віках гетьманом над гетьманами, так само й Іван Дмитрович Сірко здобув право називатися Героєм. Він був кошовим, якого Запорожжя не знало ні до нього, ні тим паче опісля. Тільки про нього з певністю можна сказати, що він був улюбленцем богів, що тільки він, перебравши право розпоряджатися життям і смертю будь-кого з братчиків, проніс звання кошового отамана гідно і високо, не заплямувавши зайвою кров’ю ні себе, ні запорожців. Тож Іванові Сіркові належало виключне місце – кошового над кошовими.
Життя і діяльність Івана Сірка нерозривно пов’язана з першими трьома десятиріччями існування Чортомлицької Січі. За весь час існування Січі жоден кошовий отаман не знав такої любові й поваги серед січового братства. Запорожці 15 разів вибирали його кошовим отаманом і навіть одного разу вісім разів підряд. «Іван Сірко являв собою колосальну особистість серед усіх низових козаків… в усі часи історичного існування Запорожжя»,- так писав про нього Д. І. Яворницький.
«Минуло все: нема тепер ні Січі, ні старшин, ні Запорожжя; нема та й не буде! Хай же хоч на папері проснуться ті лицарі чесні, що колись на світі бенкетували…Пройшло все; одна слава зосталась, і слава та не вмре, не поляже, про лицарство козацьке людям розкаже… Розкаже вона і про Байду козака, і про Сагайдачного Петра, і про Сірка, славного й грізного отамана кошового»( З листа С.А. Краснощокова Д. І . Яворницькому).
Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.
Відзначаючи ці якості, треба наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.
Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні.
Загудів степ запорізький,
Як чорнеє море,-
Понеслися запорожці
Облавою в поле…
Ой не вітер в полі грає,
Не орел літає –
Ото ж Сірко з товариством
По степу гуля
Існує легенда, що турецький султан видав спеціальний фірман, в якому розпорядився молитися Аллаху у всіх турецьких і татарських мечетях за погибель Сірка. Бусурмани, налякані Сірковою хоробрістю, прозвали його Урус-шайтаном, тобто руським чортом, і часто показували спини козакам , навіть не вступивши в бій, якщо дізнавалися, що перед ними сам Іван Сірко. Він провів близько 100 походів і боїв, жодного разу не зазнавши поразки, виходячи переможцем з найважчих ситуацій. Сірко вмів з десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Ім’я його було окреслено ореолом непереможного воїна, тому вороги боялися Сірка більш вогню, більше бурі, більше язви морової.
Іван Дмитрович Сірко народився на початку 17 століття, приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують насамперед результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті в 1680 році було 70-75 років. Родом він був із козацької слободи Мерефи
Слобідської України, за 24 версти від Харкова. Про народження Сірка легенда свідчить, що він з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив звідти пиріг з начинкою і з’їв його.
Зовнішність і вдача Сірка не завжди збігаються з узвичаєними уявленнями про нього, що склалися в деяких художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Рєпін, зобразивши його в центрі своєї картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д. Яворницькому – родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її «божим знаком», даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей.
Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д. Яворницькому – родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її «божим знаком», даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей.
І свої й чужі, і друзі й недруги – всі однаково відгукувалися про Сірка як про людину видатного військового хисту. Польський король Ян ІІІ Собеський писав про нього: «Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак».
Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, забезпечував гідні умови полону. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть. Відомий епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.
Звичайно історики й письменники другої половини 17 століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський ( 1633-1700рр.) у своїй хроніці дав кошовому отаманові позитивну характеристику. Йдеться також про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад.
Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов’язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок. Доля Сіркової дружини була така ж нелегка, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково в українській народній думі «Вдова Івана Сірка й Сірченки» говориться : «В городі Мерефі жила жона, старенька вдова, Сірчиха-Іваниха. Вона сім літ пробувала, Сірка Івана в очі не видала». Тут дуже точно підмічено тяжку долю дружин степових лицарів, що, підхоплені воєнним вихором, упродовж років були відірвані од домівки.
Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок , де мав бойове хрещення? На жаль, лише одна-єдина звістка, як спалах, вихоплює з темряви віків важливий епізод Сіркового життя. Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн.
У 1646 році разом з Богданом Хмельницьким побував у Франції, де зі своїми запорожцями разом з армією принца Конде воював під Дюнкерком. Існує цікава версія, що козаки під командуванням Івана Сірка (а було їх не так і багато-всього 2,5 тис.)за три дні зробили те, що союзникам не вдалося зробити за роки. Вони не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кількох з них собі, а відтак і вдерлися з новою силою до порта. Іспанців це так налякало, що вони поховалися до фортеці. Але й фортецю козаки здобули – нічним штурмом з моря.
Іван Сірко також брав активну участь у Визвольній війні (1648 – 1654рр.). Рішуче відкинувши ідею єднання України з Росією, Сірко приєднався до числа тих, хто відмовився давати присягу російському цареві, і таким чином, став на бік опозиції. На знак протесту проти Переяславської угоди він склав свої повноваження і повернувся на Січ.
Коли після смерті Богдана Хмельницького між старшиною спалахнула жорстока боротьба за булаву, Іван Сірко тяжко переживав страждання України, які виникли в результаті цих міжусобиць і прекрасно розумів, що цих гетьманів доля України та її народу зовсім не хвилювала, що в основі боротьби за владу лежали амбіції, честолюбство, егоїзм. Так, на нараді курінних отаманів в 1674 році Сірко сказав: «Тепер у нас чотири гетьмана: Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, але не від кого нічого хорошого нема; вдома сидять і тільки між собою християнську кров проливають за гетьманство, маєтки».
У квітні 1672 року Івана Сірка підступно схопив, заарештував і видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, звинувативши його у спеціальному прибутті на Лівобережжя з метою зчинення бунту проти царя. У Москві цьому охоче повірили. По-перше, зовсім недавно він організовував бунти проти московських воєвод на Слобожанщині, по-друге, цареві було вигідно позбутися такого сильного і небезпечного претендента на гетьманську булаву. Царський уряд без суду й слідства заслав Івана Сірка в Сибір, в місто Тобольськ.
Так у Сибіру Сірко, напевно, і загинув би. Але навесні 1672 року 300-тисячна армія турецького султана вдерлася на терени України. Така армія могла б захопити Київ, а вже звідти – Москву чи Варшаву. Небезпека зросла, коли до султана приєдналася ще й кримська орда.
Отут і Польща, і Москва, і претенденти на гетьманську булаву зрозуміли, що протистояти такій численній орді, виявляється, нема кому. Шабель не бракувало, але не було талановитого полководця. Ось тоді і згадали про Сірка. Першим почав прохати про його звільнення польський король, що мав би дуже ненавидіти його – багато польської крові виточив він на просторах України. Клопоталися за Сірка й запорожці, і гетьмани Самойлович з Ханенком. І в червні 1673 року Сірко знов на Січі.
Перше, що зробив – зібрав запорожців, що вже пожурилися над колишньою славою, взяв штурмом Аслам, потім – Очаків, перебив загони, що перекривали підступи до них. А щоб хан краще затямив, з ким має справу, перестрів на Муравському шляху ще й великий загін ординців, які йшли проти росіян, і теж розгромив його.
Мухаммед ІV не міг пробачити Сіркові та його запорожцям поразок, що раз у раз зазнавав від них. І восени до Криму прибуло велике турецьке військо. Його командир привіз наказ для хана: приєднати до війська свою орду, а взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ, і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її.
Сіркові й на думку не спадало, що татари можуть з’явитися коло Січі, та ще й на Різдво. 15 тис. яничарів безшелесно, нічим не стукнувши й не гупнувши, проникли на територію Січі й стояли мовчки, непорушно, чекаючи команди. Але, на щастя, один із козаків – Шевчик – прокинувся, побачив ворогів, розбудив кошового та товаришів. Вони тихо приготувалися й одночасно почали стріляти. Заряди були дробовими – від кожного пострілу гинули або діставали поранення кілька яничар. Вистрілявши всі заряди, козаки взялися до шабель і списів, і до ранку весь острівець вкрився трупами. Хроністи свідчать, що у цьому бою полягло 13,5 тис. татар. Втрати запорожців були порівняно невеликими – 50 чол. вбитими і 80 пораненими.
Цього разу сподівання хана на вигублення усього запорозького війська не здійснилося. Хоч він і знав, що військо козацьке любило у святкові дні випити та безтурботно поспати, але не врахував того, що саме на Різдво багато запорожців сходилося на Січ з усіх низових лугів (у зв’язку з черговими виборами військової старшини, що відбувалися кожного року 1 січня), і майже всі прибульці були тверезі.
Не прості, а часом і трагічні були походи. Так, 1675 року Іван Сірко увірвався в Крим і у вирішальній битві при Сиваші розгромив військо кримського хана й звільнив з неволі понад сім тисяч бранців. Коли козацьке військо поминуло Колончак і Чорну долину та стало на перепочинок, три тисячі звільнених бранців забажали повернутися в Крим, пояснюючи це так, що вони перейшли у магометанську віру, що в Криму вони будуть заможнішими, ніж в Україні. Щойно вони пішли, Сірко наказав молодим козакам сісти на коней і рубати всіх, хто зрадив батьківщину. Потому, як його веління було виконане, кошовий під’їхав, уклонився мертвим тілам, що лежали серед ковили, і сказав: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножуватися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель». А потім вклонився козакам, які виконали наказ, і просив прощення, що обагрив їхні душі кров’ю. Сказав, що вина од Бога на ньому одному, а їм жити й народжувати дітей, котрі мають розповісти своїм дітям, якою страшною ціною виборювали Україну.
Україно люба,
Будь мені суддею нині ти одна…
Як умру-загину – Бог тоді розсудить,
Де моя провина і моя вина.
В. Письменний
Життя кожної людини має свій край. Прийшов смертний час і до Івана Сірка, і він мужньо зустрів його. Передчуваючи близький кінець, наказав зробити труну, в яку потім лягав і говорив, що колишнього здоров’я у нього вже нема. Хтозна, що передумав Сірко у свої останні дні. Може, замислювався над своєю дивовижною долею, яка винесла його на гребінь слави й не дала накласти головою на бойовищі, як звичайно закінчували своє життя запорожці. Може, думав про прийдешню загибель Січі. А може, про долю України, про її майбуття, про тих її синів, які будуть гинути тисячами й мільйонами за волю та незалежність.
Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.
І хіба не диво, що доля цієї видатної людини поєдналася з історією нашого міста, точніше з с. Гологрушівкою, що тепер називається Іллінка.
Адже саме тут, як пише історик Яворницький «есть одно замечательное место, носящее название Сиркивки, от времен запорожских козаков. Оно расположено у реки Речища, за экономическим кладбищем владельца Голо – Грушевки, Д.П.Шишкина, и заключает в себе до сорока десятин земли. В весеннее время это урочище надолго затопляется водой, почему всегда остается свободным от посева и служит постоянным местом для пасики еще с прадедовских времен. Как самое название урочища – «Сиркивка», - так и то обстоятельство, что это урочище издавна служит местом пасики, дают повод думать, что именно на этом месте и в этой самой Грушевке окончил свое земное существование знаменитый в истории запорожских козаков кошевой атаман Иван Дмитриевич Сирко.»
Найповніше про смерть кошового отамана розповів його сучасник літописець Самійло Величко: «Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушівці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство».
А ось що про його смерть оповідає легенда: «Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: «Хто з вас, хлопці, могилу мою поливатиме до схід сонця, той буде знати стільки, скільки й я…А як буде велика потуга на ворога, то нехай хоч мою руку одкопають та несуть поперед війська, і неприятель сам себе порубає! А як пройде сім год, то ви одкопайте мене, і покладіть мою руку мені в мою труну…»
Могила Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу села Капулівки, опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 року прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки.
А недалеко від нашого міста, на лівому березі колишньої р. Грушівки, біля дороги на с. Іллінку за 5км від о. Томаківка, де була колись Томаківська Січ, стоїть пам’ятник отаману на місці його смерті. На гранітній стелі висотою до 3метрів у верхній частині прикріплено вертикально металеву булаву і горизонтально козацьку шаблю, а нижче прикріплено меморіальну дошку з рожевого граніту, на якій викарбувано слова: «Тут на річці Грушівці на своєму зимівнику 1 серпня 1680 року помер кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко».
А трохи нижче – слова з пісні про Сірка:
Ой не вітер в полі грає,
Не орел літає –
Ото ж Сірко з товариством
По степу гуляє!..
Виготовленням і встановленням цього пам’ятника опікувався голова місцевого товариства «Просвіта» М.І. Тищенко. Авторами пам’ятника є Л. С.Гребінченко та Козловський.
В той час на базі шахти 4/7 була майстерня по виготовленню пам’ятників. Саме в цій майстерні, начальником якої був Галко, виготовлено цей пам’ятний знак. Камінь для пам’ятного знаку був браковий - з діркою, але майстри використали цю дірку для того, щоб вкрутити болт, на якому тримається макет булави і шаблі. Ці предмети закривають недолік каменю. Булава і шабля були вилиті на рудоремонтному заводі спочатку з бронзи. Але через 3 роки ці бронзові предмети були вкрадені. Та їх знову вилили, але вже зі сталі , і пам’ятник поновили. Опікувався пам’ятником на рудоремонтному заводі тодішній його директор В. Ф. Самотєйкін.
Учні шкіл нашого міста слідкують за чистотою та порядком біля цього пам’ятного знаку. Склалася добра традиція: кожного року, під час проведення міжшкільної гри «Козацькими стежками», учасники гри, учні 8-х класів, ввечері, зі свічками в руках, йдуть до цього пам’ятного знаку, щоб вклонитися пам’яті цього дивовижного чоловіка, який знайшов вічний спокій саме в нашій місцевості, та пустити вінок на воду.
Іван Сірко – особлива постать в історії України. За свій незвично довгий вік - як на козака, що ціле життя те й робив, що воював – він знав усього: злетів, занепадів, зрад, захоплень. розчарувань, почуттів щирої приязні і лютої ворожнечі, скидав і садовив на трон гетьманів, і сам прагнув стати гетьманом.
Люблячи свою Вітчизну, не жаліючи ні сил, ні здоров’я за неї, Сірко хотів бачити її вільною і ні від кого незалежною.
Українські народні прислів’я про Івана Сірка говорять: «Історію України Нестор писав пером, а Іван Сірко шаблюкою та списом», «Якби Україну всі, як Сірко, любили, давно у раю жили б».
Невелике село Гологрушівка, або просто Грушівка, славне ще й тим, що тут знаходилась церква імені святого Архангела Михаїла.
Саме тут, на березі Дніпра, серед мальовничих верб у ХVІІІ ст. була збудована ця церква, яка, на нашу думку, є визначною культурно – історичною пам’яткою нашого краю.
Величні Грушівські краєвиди з чудовими панорамами згадував ще Феодосій Макаревський: “Урочище Грушевка своею прекрасною местностию давно привлекало к себе внимание многих любителей красоты природы…» Землі були настільки багаті, що після ліквідації Вольностей Запорозьких і розгрому Січі, їх не могли поділити між собою російські вельможі – князі Вяземський і Прозоровський, графи Чернишов і Толстой, тільки втручання князя Потьомкіна усунуло проблему.
У 1777році Голу Грушівку в рангову дачу отримує генерал – майор Федір Матвійович Толстой. Довірений полковий осавул Степан Федорович Бабічев, залюднивши та упорядкувавши слободу, вирішив збудувати церкву.
На будівництво церкви Архістратига Михаїла було заготовлено 230 різаних соснових колод, 100 нерізаних колод, 60 дубів та підвалини, грошів 700 рублів. Для майбутньої церкви малися: церковна література, церковний одяг, хрести, чаша, дискос, зірка, гробниця, копіє, лжиця срібна, кадильниця, свічники, лампади і дзвін.
З повідомлення Славенської духовної Консисторії: «...в слободе Грушевке, она ж и Голая, дозволить устроить деревянную церковь во имя Архистратига Михаила, а священника Павла Прохорова... определить теперь же в означенную слободу Грушевку как для преподаяния тамошнему народу христианских треб, так и для наблюдения за успешным ходом работ по пстройке церкви».
6 жовтня 1785 року видано благословительну грамоту на закладку й спорудження церкви, а 8 листопада того ж року в слободі Грушівці було освячене місце й закладено її спорудження. Дерев’яну церкву збудовано у 1786 році, а 6 березня 1787 року освячено. 6 березня цього року виповнюється 220 років з дня освячення збудованої церкви.
Історик Д.І. Яворницький в своїй книзі “Запорожье в остатках старины и преданиях народа” пише, що ця церква, по переказам, була збудована на місці старої козацької каплички. Від цієї каплички довго зберігався оригінальний іконостас, зроблений з полотна, з зображеннями різних святих.
Зображення дерев’яної церкви святого Архангела Михаїла збереглося завдяки художнику І.Є. Рєпіну, який відвідував Гологрушівку у 1880 році, разом з своїм учнем, Валентином Сєровим.
21 червня 1880 року в Голій Грушівці Рєпін зробив два чудових малюнка церкви Архангела Михаїла. Вони вважаються одними з кращих архітектурних малюнків Рєпіна.
На першому зображено зовнішній вигляд дерев’яної церкви Архангела Михаїла – хрещата в плані, п’ятизрубна, з однією главою на середхресті. На малюнку добре видно пізніше прибудовану обабіч вівтаря прямокутну в плані кам’яну ризницю. Художник вдало передає просту архітектуру і фактуру, характерні вікна і наличники, прикрашені простою різьбою. Внизу рукою Рєпіна написано: “Грушевка, 21июня, Ил. Репин”. На звороті малюнка, який зберігається в Київському Державному музеї російського мистецтва , є напис: “Рисунок работы профессора И. Е. Репина удостоверяет дочь Вера Иллинична Репина. Куоккола Пенаты 1933г.»
На другому малюнку зображено дзвіницю Грушівської церкви, сама церква зображена на дальньому плані. Дзвіниця розташовувалась у південно – західному напрямку від церкви – два стовпи з перекладиною, до яких прив’язано кілька дзвонів. Зверху їх прикриває простий двоскатний дах. Ця дзвіниця відкритого типу, яку збудовано,мабуть одночасно з церквою, привернула увагу видатного живописця своєю простотою і в той же час архаїчністю. Саме такий тип будівель був найстарішим не тільки на колишніх землях запорозьких козаків, а й по всіх регіонах тодішньої Російської імперії.
Про відвідування Рєпіним Грушівки свідчить ще один малюнок – “Ангел з церкви села Грушівка”. Ангел висить на металевих ланцюжках перед іконою Розп’яття Спасителя, з розпростертими руками, в яких держить підсвічники. Знизу підвішене невеличке металеве серце, на якому є напис: “Сей привес от козаков бывшого Запорожа Потапа Белого в слободу Голую Грушовку и от товарища его Ивана Загубиколеса». Зі зворотнього боку вирізані слова: “До храму святого великого Архистратига Михаила 1788 года месяца августа 13 дня”.
Краєзнавець Павло Михайлович Богуш запевняє, що дерев’яна церква існувала до 1882 року, а потім на її місці збудували нову кам’яну церкву.
Зроблена була церква із цегли, вкрита залізом, мала троє дверей (склепінчасті, оббиті залізом). Вікна теж були склепінчасті, грати на них – художньої ковки. Всередині церква була затишною, на стінах висіли ікони. Був вівтар і балкончик для хористів. Тут вінчали молодих, хрестили новонароджених, відправляли панахиди по вмерлим.
Служителів церкви ховали прямо на її території у відведеному для цього місці. Вся територія церкви була обнесена невеликим земляним валом, на якому росли кущі пряного дерева.
Неподалік церкви стояла сторожка. У ній перемотували немовлят, яких мали хрестити.
Історія церкви у ХХ столітті відкривається з розповідей місцевих жителів.
Церкву було двічі пограбовано – у роки колективізації і після війни.
Церква стояла пустою, руйнувалася. Зробили в ній зерносховище.
В 60-х роках, коли головою сільради був Воскобійник, церкву розвалили зовсім, розібрали по цеглині, ікони спалили. З цегли збудували дитячий садок, але він там працював недовго. Тепер в цьому будинку медичний пункт.
У 90-х роках у селі задумали відбудувати церкву, навіть гроші сельчани почали збирати. Але щось не вийшло.
Картина на місці колишньої церкви дуже сумна. На місці церковного фундаменту залишилось кілька каменів, нагорнуті екскаватором купи землі, бур’ян вище зросту людини, залишки чийогось городу.
Залишилась сторожка, в якій колись готували до хрестин дітей, вона напівзруйнована.
Але ж це місце можна вважати історичним. Ми, як могли, прибрали частину території колишньої церкви та виступили з ініціативою встановити на цьому місці пам’ятний знак. На ньому вказати роки існування церкви, в якому році її малював Рєпін, та вибити малюнок, зроблений ним.
Ще за часів козацтва, як свідчить легенда, в Городищі була дерев’яна церква запорозьких козаків. Згодом вона постаріла, і населення вирішило побудувати нову кам’яну церкву.
Корінні городищами розповідали ось таку давню легенду. Спочатку жителі Городища мали намір збудувати нову церкву в райони так званої Матні (невеликий закуток села біля заплав Дніпра). Викопали рів під фундамент, порозходились додому. Вночі пішов сильний дощ. Коли наступного ранку люди зійшлися до місця, то були вражені силою-силенною пуголовків, якоїсь нечисті, що повиповзала з землі. Було вирішено на цьому місці храм не будувати- «неблагостное место». Відшукали найвищу місцину в Городищі і збудували в 1894 році на більш ніж триметровому фундаменті церкву. Храм було освячено на світле свято Трійці.
Проте православні раділи недовго: перед другою світовою війною, в безбожний час, церкву закрили, а з її споруди зняли хрести і церковні дзвони. Найстаріші прихожани церкви стверджують, що вночі біля пустої церкви було чути церковні дзвони, звуки співу, немов би хтось невидимий правив церковну службу. Люди падали на коліна і молилися під церквою.
Наше місто було окуповане фашистами у серпні 1941 року. На час окупації німці дозволили проводити богослужіння в храмі.
4 лютого, 1944 року, відступаючи, німці вирішили підірвати церкву. Чому вони прийняли таке рішення? Адже випадки підивання церков у східній Україні німцями були дуже рідкими. Відповідь дає найстаріша прихожанка церкви Марія Таран: німці були впевнені, що в підвалі під церквою переховуються партизани. Хтось доніс їм про це. Але партизан насправді там не було.
Про підрив церкви розповідає очевидець тих подій - журналіст, поет Гнєзділов Анатолій Степанович.
Німці вирішили підірвати три об’єкти у Городищі: школу, поліклініку і церкву. Під ці об’єкти була закладена вибухівка. Німці запалили бікфордів шнур і пролунав потужний вибух: в повітря хвилею знялась курява, земля, цемент, вибите скло. Впала поліклініка і школа, а церква стоїть. Лише дзвіниця впала, бо легенька була, а церква стоїть. Німці здивувалися, а наші люди принишкли всі. Фашисти заклали більш потужнішу вибухівку під церкву, і знову підірвали. Лише кілька камінчиків впало , і дах рознесло, а церква стоїть. І тільки після третього, найпотужнішого, вибуху, впала церква.
Довідкові книги Катеринославської єпархії свідчать, що при цій церкві була сторожка, а кількість парафіян складали майже 4 тис. осіб. В 90-х роках XX ст. віруючі все ж домоглися дозволу проводити богослужіння саме в сторожці, яка дивом уціліла від розрухи. Шановний протоієрей Леонід кілька років доносив слово Боже до прихожан. До цього часу православні моляться Господу у цій невеличкій споруді. Цей факт свого часу став другим народженням Свято- Троїцької церкви.
17 серпня 1997 року з благословення ієросхимонаха Амфілохія було закладено першу цеглину нової будівлі Свято-Троїцької церкви.
Парафіяни дуже радо зустріли цю новину, багато хто виявив бажання допомогти церкві матеріально. А віруючі багато днів і місяців віддали безоплатній роботі по впорядкуванню храму, будівельним роботам.
У 2001 р з ініціативі одного найактивніших парафіян – Віктора Васильовича Полякова за підтримки міського голови О.Т.Бідняка та депутата обл. ради В.Х.Пугача у місті створюється благодійний фонд «Відродження». Першу пожертву здійснила Києво-Печерська Лавра у сумі 1 тис. доларів для зведення куполу дзвіниці. Вагомий внесок у спорудження церковних куполів зробили Зєвіни Валерій Матвійович та Ростислав Валерійович, Геннадій та Ірина Боровики подарували храму 1- тонний дзвін, колишній мер м. Марганця О.Г. Бідняк подарував позолочені купольні хрести, один з яких уже сяє в промінні благодатного сонця на дзвіниці. Пугач В.Х. забезпечує будівництво транспортом.
Сьогодні Свято-Троїцький храм будується, і колись він буде для нас , марганчан, справжнім чудом. Адже тут все робиться з великою любов’ю, заради того, щоб люди не забували славити Господа в ім’я збереження миру і спокою на планеті.
Біля храму якось по-особливому відчувається причетність до всього, що робиться на землі. Сюди приходили очищатися душею ще наші предки, сюди ходять сьогодні наші батьки, сюди прийдуть з часом наші діти. На це сподівається і нинішній протоієрей Олександр.
Справжній витвір мистецтва- Свято-Троіцький Храм- дуже скоро стане унікальним по красі, архітектурі, духовній значимості. Адже його відродження не випадкове- це духовне відродження нашої нації, нашого минулого, нашого козацького роду, якому ніколи не буде переводу.
Розташована вона території Дніпропетровської області поблизу міста Марганця біля Басанського кар’єру. Має площу близько 27 га. З півночі на південь простягнулась майже на 1000 м, а ширина – 260 м.
Одним з перших, хто зацікавився флорою балки, був Іван Олександрович Барнаш. У вісімдесятих роках ХХ століття головний маркшейдер гірничо – збагачувального комбінату запропонував створити в балці заповідне урочище. Звичайно, мешканці міста були здивовані тим, що гірникам небайдужі проблеми, пов’язані з природним середовищем. Тоді, разом з вченими Донецького ботанічного саду, які досліджували територію балки і знайшли близько 240 видів вищих рослин, серед яких 30 видів, що потребували охорони, мешканці міста добилися створення заповідного урочища (14 жовтня 1982 року).
Минуло майже двадцять п’ять років. На території балки на сьогодні не збереглось і половини тих видів рослин, що охороняються законом. Одна з причин цього – знищення рослин людьми, їхнє бажання поживитися за рахунок продажу перших весняних квітів, які не можуть захистити самі себе. Якщо так буде і далі, наші діти ніколи не зможуть насолоджуватися красою рослин, яких стає все менше і менше у пам’яті або на фотокартках.
Ще можна побачити на схилах балки цікаву рослину - брандушку різнокольорову. Вона першою проривається з – під землі на початку березня; розповсюджуючи ніжний аромат, продовжує квітнути до кінця місяця.
Можна знайти в балці і сон чорніючий. Цю рослину називають „царицею весняної флори”. Якщо подивитися на неї проти сонця, можна побачити, як виграють тоненькі волоски усіма кольорами райдуги, а сама квітка - справжня корона. Перед дощем або ввечері квітка нахиляється до землі, ніби засинає.
Ось що розповідає про цю квітку легенда.
Вигнаний з раю сатана попав на землю в той момент, коли на ній не було жодної рослини. Росла лише одна красива квітка з яскравими фіолетовими пелюстками, між якими, немов маленьке сонечко в бузковій долоні, жовтіла плямка тичинок та маточок. Нечистий вирішив за нього заховатися. Однак архангел Михаїл метнув в нього громову стрілу, і сатана провалився в пекло. Листя і корінь рослини виявились простреленими, а сама квітка схилилась.Разом з цією рослиною у другому місяці весни починають квітнути тюльпани дібровні. На сході тюльпани називали квітами щастя, вважали, що вони ховаються у бутоні, відкрити який ніхто не міг. Це багаторічна трав’яниста рослина до 30 см., з прямим стеблом, квіти переважно жовті, але трапляються рідко білі або рожеві.
Родина лілейних у балці представлена ще однією рослиною – рясткою Фішера. Листки трохи більші за стебло, суцвіття – китиця. Коли рослина починає квітнути, листя буріє, в’яне, залишаючи суцвіття зеленувато – білих квітів.
Красу рослин балки Крутенька можна описувати ще довго, але на жаль, вже ніхто не поверне рослини, які назавжди зникли з цієї балки. Виною тому є неінформованість населення, не господарське ставлення до природи міста і області, жага до збагачення за рахунок „беззахисних” рослин.
Правду кажуть: „Що маємо – не цінуємо, а втратимо – жалкуємо.” Нехай же ці та інші рослини балки Крутенької ще довго будуть радувати нас і наших нащадків своїм виглядом, не допустимо знищення їх, щоб не жаліти потім, розглядаючи тільки фотографії...
Це вчитель історії нашої школи Харіна Олена Дмитрівна, яка доклала багато зусиль до реалізації проекту. Вона була консультантом групи, яка займалася вивченням степових курганів та історії Томаківської Січі. Під її керівництвом організована зустріч школярів з заступником міського голови В. О. Ткачом, заввіділом О. М. Приймуком, головою місцевого товариства «Просвіта» М. І. Тищенком, здійснена поїздка в краєзнавчий музей імені Д. Яворницького, зроблені десятки фотографій. Хочеться відзначити найактивніших учасників її групи: Бухарову Дашу, Ковальову Аліну, Пудловську Галю, Гуру Елю, Буряк Олену, Шубалу Галю, Журакову Віку, Похмурську Таню, Лазаренко Тамілу, Гришкову Лізу.
Викладач географії Копійка Олена Анатоліївна очолювала групу, яка займалася історією Свято – Троїцького храму в с. Городище.Саме її учні Максимова К., Стрижиус Олена, Мисків Маша зібрали не тільки матеріали з газет та журналів, але й спогади очевидців історичних подій, що відбувалися з храмом.
Вчитель громадянознавства Єщенко І. Ф. була консультантом групи, що займалася дослідженням історії церкви імені святого Архістратига Михаїла в с. Грушівка. Саме учні її 8а класу були найактивнішими учасниками проекту. Під час прибирання території колишньої церкви старанно працював весь 8а клас.
Вчитель біології Олійник Марина Володимирівна керувала групою учнів, яка займалася вивченням балки Крутенької та її екологічних проблем. Для того, щоб дізнатися більше про заповідну балку, вони переглядали гербарії, слайди з зображенням рідкісних рослин, які там ростуть, зустрічалися з завідуючою відділом екології і біології ЕНЦу Гапотченко В.І. Найбільш активні учасники її групи – Мирець В., Кузьмінова Настя, Харіна Анна, Вайло Наталка, Воробйова Таня.
Городецька Олена Степанівна, вчитель української мови і літератури, була консультантом групи, об’єктом дослідження якої був пам’ятний знак Івану Сірку на місці його зимівника.Учасники її групи , досліджуючи життєдіяльність легендарного кошового атамана, зустрічалися з керівником гуртка юних істориків – краєзнавців при ЦКПР Байбуріним Р. М., їздили у музей Яворницького, працювали в інтернеті. Найактивнішими були Грушко Віка., Кіліна Даша., Черкашин Гордій, Мороз Христина., Моха Оля.
Особливу подяку за партнерство у проекті хочеться висловити голові ради ветеранів МГЗК , художнику Барнашу Івану Олександровичу. Саме завдяки йому ми визначилися з об’єктами дослідження. Справжній краєзнавець , не по професії, а по велінню серця , чудовий оповідач, під час зустрічей з учасниками проекту він охоче ділився своїми знаннями, спогадами, дав для користувння кілька книг по краєзнавству з особистої бібліотеки, допоміг взяти для користування документи з архівів МГЗК.Саме він, під час роботи головним маркшейдером МГЗК, був ініціатором розкопок степових курганів та заповідання балки Крутенької. І не просто ініціював, а доклав до цього максимум зусиль. Ми щасливі, що спілкувалися і співпрацювали з цією цікавою людиною.
Хочеться подякувати Володимиру Олександровичу Ткачу, який під час роботи над проектом займав посаду заступника міського голови з питань внутрішньої політики. Журналіст за фахом, небайдужа до історії міста людина, він ділився з нами своїи знаннями. Ми використовували його публікації в місцевих газетах. Саме від нього першого ми дізналися добру новину про відновлення роботи місцевого краєзнавчого музею. Також ми вдячні йому за надані нам рідкісні карти.
Новою і корисною для нас була інформація Миколи Івановича Тищенка, голови місцевого товариства «Просвіта». Адже саме завдяки роботі цього товариства та особисто цій людині у нас встановлені пам’ятні знаки Івану Сірку та на місці Томаківської Січі . Дякуючи йому, нам стала відома історія встановлення цих пам’ятних знаків, дізналися ми і про людей, які були до цього причетні.
Тищенко М.І. розповдає про встановлення пам'ятників
Дуже допоміг нам відділ краєзнавчої роботи при ЦКПР, яким керує Безверха Валентина Дмитрівна. Особлива подяка Байбуріну Равілю Мубараковичу як за його цікаві публікації в газеті «Марганчанка», присвячені козацькій добі, так і за згоду зустрітися з учасниками проекту. Його розповідь про Івана Сірка була вельми цікавою.
Завдяки завідуючій відділом екології і біології ЕНЦу Гапотченко В.І. учасники проекту побачили фільм, знятий колишньою ученицею нашої школи Бондаренко Яною про балку Крутеньку та екологічні проблеми цього заповідника. Вікторія Іванівна та Іван Олександрович Барнаш з любов’ю розповідали про кожну рослину, якій загрожує знищення.
Збираючи інформацію про історичні пам’ятки, ми неодноразово зверталися в бібліотеки міста. Особливо хочеться подякувати бібліотекарям центральної міської бібліотеки Ралко Вікторії та дитячої бібліотеки Мальцевій Ірині Миколаївні за щиру допомогу в пошуку необхідної літератури.
За технічну допомогу в оформленні роботи дякуємо секретарю школи Долгополовій Ляні Миколаївні.
Особливе слово подяки хочеться сказати директору середньої школи №2 Довгій Наталлі Михайлівні та заступнику директора з виховної роботи Шубалій Нелі Миколаївні. Їхня підтримка, допомога, поради були дуже цінними і просто необхідними.
Як же не розвіяли вітри, не розмили дощі земляні піраміди у нашому степу? Методика найновіших археологічних досліджень дала можливість встановити, як створювалися ці кургани.
Племена ямної культури рили могили з допомогою загострених кілків діаметром 3-5 см. Їх вбивали в землю по периметру могили, потім відколювали пласт землі. Гостряки постійно відновлювали шляхом обпалювання у вогні. Грунт вибирався за допомогою лопаток тварин. Вирівнювалися могили кістяними теслами.
Племена катакомбної культури також використовували в основному дерев'яні і кістяні тесла. Лише племена зрубної культура та культури багатоваликової кераміки почали широко використовувати бронзові тесла. Лопати не використовувалися - землю виносили за допомогою шкір та плетених корзин.
Поява археологів у нашому краї зовсім не випадкова. "Хрещеним батьком" археологічних експедицій можна вважати колишнього маркшейдера гірничо – збагачувального комбінату (на території МГЗК курганів налічується декілька сотень) Барнаша Івана Олександровича, бо саме він організував спасіння курганів, які через інтенсивне розорювання і просадку ґрунту над шахтними полями втрачають свої насипи. Багатьом здавалось дивним те, що гірники раптом почали перейматися проблемами, які не мали до них прямого відношення. Та Іван Олександрович розумів, і його думку поділяв директор комбінату Надточенко М.М., що без ініціативи та матеріальної підтримки їх підприємства, яке могло надати відповідну допомогу, археологи не в змозі організувати експедицію по дослідженню курганів. І саме за ініціативою Барнаша І.О. гірничо-збагачувальний комбінат заключив договір з Дніпропетровським музеєм ім. Яворницького, і у науковців з'явилася можливість вести розкопки в такому великому об'ємі.
Очолювала експедицію науковий працівник Дніпропетровського історичного музею Лідія Петрівна Крилова. У складі цієї експедиції працювала і Лідія Миколаївна Голубчик, яка у 1991р. очолила нову експедицію, що проводила роботи на землях гірничо-збагачувального комбінату.
За 5 польових сезонів було досліджено понад 60 курганів, більшість з яких були зведені в епоху енеоліту - бронзи, інші відносяться до скіфського періоду.
Якими ж знахідками можуть похвалитись археологи? В одному похованні знайдено погано збережений скелет; в іншому – відкрито 10 поховань. Тут і немовля в сплетеній із лози колисці, і підлітки, і чоловіки. Біля них – горщики, кінські кістки. Майже всі небіжчики зберігають сліди пофарбування вохрою волосся і стоп.
В похованнях епохи енеоліту-бронзи найчастіше знаходять глиняний посуд з орнаментом, кам'яні бойові сокири і булави, довгі низки намист. Є і бронзові вироби - листоподібні ножі, шила, голки. Зрідка зустрічаються і магічні предмети – гадальні кістки, кістяні пера для ритуального зображення тіла, тощо. В скіфських похованнях - ліпні горщики, бронзові наконечники стріл, кістяні і бронзові ворворки, намисто із скловидної пасти. Одним словом, це все те, чим населення користувалося за життя, і згідно з своїми релігійними уявленнями мало користуватися у потойбічному світі. Ці могили з повним правом можна назвати своєрідними книгами, безписемними листами у вічність. І хай кожна сама по собі може бути прочитана по-різному, але взяті разом вони становлять надійне джерело до вивчення побуту, культури звичаїв, соціальної організації, економіки й самої історії людського суспільства.
Саме тут, на Марганецькому курганному полі, проводячи дослідження, археологи наштовхнулися на нерозгадану таємницю. В одному з курганів на півтораметровій глибині в бічному закладі, притрушеному крейдою, в обрамленні великого вапнякового каміння, лежав кістяк жінки віком 30 – 35 років. Біля голови стояло дерев’яне блюдо з їжею(стегно лошати). Поруч – залізний ніж. Незнайомка мала на шиї скляне різнокольорове намисто. Позаду – бронзове дзеркало, відлите разом з руків’ям, свинцева варварка. Але археологів найбільше вразило те, що в руках жінки були вістря стріл і зламаний спис. Жінка – воїн?
Серед сотень досліджених скіфських курганів, звичайних і аристократичних, в жодному не знайдено озброєну жінку. Виходить у кургані – це не скіф’янка? Хто ж тоді, насправді, ця войовнича незнайомка?
Нашій незнайомці з кургану 30-35 років. Найвірогідніше вона загинула тут, на берегах Борисфену( Дніпра), в бойовій сутичці. Але це тільки припущення. Яку зовнішність мала, вродлива чи посічена шрамами ? На превеликий жаль, чіткої відповіді на питання: “ Хто ж вона, та якою була? “ –археологи не дають. Вони припускають, що це могильник кочового населення з пережитками матріархальних відносин. І все. Злиденність нашої науки не дозволяє науковцям провести подальше комплексне дослідження войовничої незнайомки.
Таким чином, більшість курганів досліджено, але таємницею все ще залишаються кілька десятків Будемо сподіватися, що за долю курганів розташованих на землях гірничо-збагачувального комбінату можна не турбуватися: жоден з них не буде зруйнований без дослідження.
На території сучасного міста ще за дореволюційних часів археологами було розкопано величезний курган (IV – IIIст. до н.е.).
Відносився він до скіфського часу, але раннього періоду. Знайдений і розкопаний археологом Забєліним ще у 1861 році.
Протягом 1859- 1861рр. він розкопав кілька скіфських курганів серед яких курган на О.Томаківка.
У народі цей острів ще називають Буцький, Дніпровський, Городище, Комуна, або ж просто – Острів.
Колись, Томаківський курган називали просто – гостра могила. І це не була ще власна назва. Так називали кургани які мали гостру верхівку (за формою насипу) на відміну від товстої могили у якої верхівка сферична чи плоска, і лише після розкопок їм надавалося інше ім’я – здебільшого за назвою найближчого населеного пункту.
Курган стояв на рівнинному узвишші о. Томаківка (звідки в подальшому і пішла його назва). Навколо кургану, як це звичайно буває, стояли могили менших розмірів. Свого часу курган правив козакам за сторожову вежу, з якої відкривався степ.
Сьогодні можна тільки дивуватися, як Забєлін, не маючи ні техніки, ні знань у гірничій техніки, необізнаний ще з особливостями скіфських гробниць зумів довести справу до кінця.
В Гострій Томаківській могилі, розкопаній Забєліним, знайдене поховання знатного скіфа. Саме поховання було розграбоване, вірогідніше, грабіжниками були народи, які заселяли ці землі після скіфів – сармати та інші племена, що хвиля за хвилею прокочувались степами. Бувало, що одну могилу грабували по кілька разів у різний час. Особливо зріс грабіжницький промисел у степах після великих археологічних знахідок XIX ст. Чутки, значно перебільшені, котились від села до села, і спритники хапалися за лопати. Мало кому вдалося знайти щось путнє, а от шкоди вони заподіяли немалої.
Незважаючи на те, що Томаківська могила була пограбована, серед виявлених речей були золота гривня, золотий конус, меч з золотою обивкою, прикрашена емалями золота лунниця. Могили ранніх скіфів зустрічаються рідко. Видно, що зроблені вони за випадкових обставин. В ранній період знатних скіфів ховали в дерев’яних гробницях під курганними насипами. Геродот описує поховання, при якому тіло померлого спочатку бальзамували, відтак возили по інших племенах і поселеннях. Усі плакали та робили на своєму тілі рани, співчуваючи горю. Лише після цього небіжчика ховали. У могильний склеп поміщали жертв - рабів, конюха, частину найкращих особистих речей померлого багатого скіфа.
Те, що могила була пограбована, не спинило вченого. Вдалі розкопки І.Є. Забєліним скіфських “царських” та аристократичних курганів сприяли утвердженню уявлень про наявність у нашому краї легендарного скіфського Герроса.
Привертають увагу насипи, що знаходяться в межах міста. Вони так злилися з міським пейзажем, ми звикли до них і перестали помічати. І яким же було здивування, коли з’ясувалось що ці насипи не що інше як кургани. Всього їх шість.
Чотири кургани виявлені 1983р. археологом Голубчик Л.М., інші два – археологом Жариновою Н.М. у 2003р. Час виникнення III-II тис. до н.е. Всі вони підлягають охороні та збереженню, як історично-культурні цінності.
То дивне відчуття – зійти на курган і, заплющивши очі, побачити себе раптом в іншому світі, зовсім з іншими, не нашими, вимірами й уявленнями. Адже всі ті, що лежать під ними, були колись живими людьми. Вони орали поле й випасали худобу, сіяли й воювали, любили й ненавиділи. Сліди їхні звіяли вітри, віки заглушили їхні голоси, і тільки німотні могили залишилися єдиними свідками живих їхніх радощів і сумувань. І право на дослідження яких має дістати лиш те покоління, котре зможе не тільки досконально дослідити, але й до найменшої дрібниці поновити. Ми не маємо право знищувати те, що створено руками наших пращурів.
ПОДОРОЖ НА ТОМАКІВСЬКУ СІЧ
Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчному найбільше проявляється національний характер народу, його душевна краса, його таланти, то ці сторінки особливо хвилюють і викликають почуття національної гордості. В історичному минулому українського народу було таке неповторне і легендарне явище, як Запорізька Січ.В радянські часи історія українського козацтва всіляко замовчувалась, і тільки в кінці 80-х років почався процес відродження національної культури.
У 1990 році, в рік 500 – річчя козацтва, постало питання про встановлення пам’ятних знаків на місцях всіх козацьких Січей, розташованих в нашій області. Одним з ініціаторів цієї ідеї був краєзнавець П.М. Богуш. Активно включилось в цю роботу товариство «Просвіта».
В нашому місті у встановленні пам’ятного знаку велику роль відіграли голова місцевого товариства «Просвіта» М. Тищенко та М.Гнатченко.
М. І. Тищенко, який був керівником відділу техніки безпеки МГЗК, дав завдання робітникам ремонтно – механічного цеху підібрати нову трубу. Із цієї труби був зроблений залізний хрест висотою чотири метри, верхнє та бокові відгалуження – по 1метру. Автором ескізу був також М.І.Тищенко.
Цей хрест з допомогою місцевих жителів встановили на Острові, на самому високому місці, де колись була розташована козацька сторожова вежа. На хресті є табличка із написом: «На цьому місці з 40 – х років ХVІ ст. до 1593р. знаходилась запорозька Буцько - Томацька Січ, яка подавала допомогу повсталим селянам і козакам в кінці ХVІ ст.» Біля хреста є камінь, який зберігся ще з часів козацтва. Це залишки від сторожової вежі. На ньому табличка з написом: «Цей хрест встановлено Україні на славу старанням Миколи Гнатченка та Миколи Тищенка року Божого 1990»
Кожен рік, на день Незалежності України та на інші свята до цього хреста приїжджають люди, небайдужі до української історії і культури, щоб віддати шану славному українському козацтву.
Зупинись, людино, перед каменем,
Підійди і напис прочитай…
Освятися наче перед знаменем, –
Своїх предків знай і пам`ятай.
Саме тут збирались козаченьки,
Звідси йшли за воленьку у бій.
Боронили Україну–Неньку
Від навали хижих, злих завій…
Мати–Січ вставала з цього поля
І ніяким зайдам не здалась.
… Народилась тут козацька воля –
На всю Україну розлилась…
Г.Бідняк
Це про неї М.В.Гоголь у своєму творі «Тарас Бульба» писав:
« Так ось вона, Січ! О те гніздо, звідки вилітають усі ті горді і дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!»
З 265 великих і малих дніпровських островів найвіддаленіших було 24. Одним з найбільших островів у Пониззі, після Хортиці, вважають острів Томаківку. У народі його називають Бучки або Буцький, Дніпровський, Городище, Комуна, або ж просто - Острів. Про нього є згадки в щоденнику Е.Лясоти та «Описі України» Г.Л.Боплана.
Томаківський або Буцький острів є своєрідним явищем на низовому Дніпрі. Островом його можна назвати досить умовно, оскільки ця територія є власне частиною високого правого берега Дніпра, відрізаного від материка покрученою протокою Ревун і лиманом. З боку заплави Дніпра цю височину до спорудження Каховського водосховища омивав рукав Дніпра-Річище. Острів має значні розміри – понад 300га.
Сама назва «Томаківка» має власну етимологію. Від татарського слова «тумак» - шапка( за своїми обрисами острів нагадував татарську гостроверху шапку), або ж від слова «туман» – гирло річки( знаходився в руслі декількох річок). Існує повір`я, що місцевість отримала своє ім`я від багатої степової рослинності. У травні–червні землю вкривав червоний килим. То були маки. «Томаківка» – говорили козаки туркам, які ввечері здивовано дивилися у степ.
Коли на острові з`явилася Січ, він був вкритий густим лісом. Опис Запорозької Січі на Томаківці дійшов до нас завдяки подорожі Самійла Зборовського, який 1581 року зі своєю свитою опинився за порогами Дніпра. Події, які відбувалися там, були описані одним із супутників магната. Зокрема означалось, що острів був чудовим природним укріпленням, настільки великим, що тут легко може розміститися 20 тисяч людей та чимало коней. На ньому також було велике озеро, багате рибою.
Про час Заснування Січі на Томаківському острові точних даних немає, проте в 70–х рр. XVI ст. козаки найчастіше жили саме на Томаківському острові. Січова фортеця знаходилась на південному кінці острова, доступ до неї був обмежений з півдня заплавою Дніпра і урвищами над Річищами; з півночі Січ ховалась за підвищенням, яке татари називали «Томак».
Більш докладні дані про укріплення Томаківської Січі дають археологічні дослідження. В 1882 році на Томаківському острові побував А.Кащенко, потім рештки укріплення описував Д.І.Яворницький; в 1953 році тут проводив деякі роботи Ф.Б.Копилов. За даними Кащенка і Яворницького, укріплення Січі мали вигляд прямокутника в плані, складалися з валу і рову перед ним. Висота цих валів з боку рову, за замірами Яворницького сягала 3-3,5 сажнів. Ширина валу 11 метрів. Вал і рів оточували городище з трьох боків, а четвертим боком воно спиралося на високі відслонення над р. Річище.
Під час досліджень в 1990р. жодних решток матеріальної культури козацьких часів виявлено не було. Звідси деякі дослідники роблять висновком, що Томаківська Січ знаходиться над водою. Тільки на підвищеній частині острова, куди не сягнули хвилі Каховського водосховища, яке в 1955 році затопило шматок острова, знаходиться козацький цвинтар, хоча ні хрестів, ні надгробків того часу тут уже немає. Наприкінці червня 2003 року археологічна експедиція знайшла на дні каховського водосховища рештки зброї запорожців, предмети побуту, але нажаль встановити точне розміщення Січі не вдалось.
Томаківська Січ безперечно відігравала важливу роль в історії розвитку українського козацтва. Тут вперше склалося низове товариство, міцніла його внутрішня організація. З Томасівської Січі розпочалися морські походи козаків та їх виступи проти польського гніту.
З перших днів свого існування Січ голосно заявляє про себе. На Січі взагалі вважалося, що справжній козак – лише той, хто випробував себе в морському бою. Козаки на своїх чайках допливали до найвіддаленіших турецьких фортець. Відкрив запорожцям шлях до моря і тим самим започаткував блискучі морські походи козаків на турецько-татарські фортеці, оспіваний у народній думі, Самійло Кішка( в 70-тих р. 16 століття). Морська експедиція козаків під його орудою спричинила справжнє потрясіння султанського двору. Під час одного з походів, С.Кішка потрапив у полон, де перебував близько 25 років. В 1599 р. він організував на турецькій галері повстання українських невільників, які перебивши команду, повернулися в Україну.
Військова майстерність козаків набула розголосу у світі. Джерела подають немало фактів, коли європейські володарі залучали козацтво для допомоги у війнах.
Козацьке товариство Томасівської Січі висунуло зі свого середовища гідних спадкоємців слави Байди-Вишневецького – Івана Свирговського (Сверчовський), Івана Підкову та Якова Шаха, які рушили шляхам Байди в Молдавію.
Молдавський господар Іван Вода Лютий (Івоня) звернувся до сусідніх держав, щоб ті допомогли йому скинути турецьке ярмо. Але останні боялися конфліктувати з турками. На допомогу Івоні прийшли добровольці – загін українських козаків (близько 1200–1400 чол.) на чолі з Свирговським (березень 1574 року). Молдавсько - козацьке військо здобуло блискучі перемоги над турками. Війська Свирговського та Івоні зайняли Бухарест, згодом здобули добре укріплені фортеці Браїлів, Тягині (Бендери), тримали в облозі фортецю Тейну (Тейницю) і завдали значних руйнувань Білгороду (Акерману; тепер Білгород-Дністровський Одеської обл..)
У великому бою, біля Кагульського озера, через зраду хотинського коменданта Ієремії Чарнавіча, молдавсько-козацьке військо було розбите турецькими військами. Побачивши свою загибель Івоня радив Свирговському відступити, але гетьман, а разом з ним і запорожці вважали великою ганьбою залишити молдован напризволяще, і всі вони поклали голови в бою. За одними відомостями, Свирговський потрапив у полон і був страчений у Стамбулі, за іншими – зумів вибратися з оточення, продовжував боротьбу проти турків і пізніше загинув у бою поблизу Кілії.
Народна пісня зберегла пам`ять про відважного гетьмана Свирговського:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свирговського гетьмана,
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали, –
Ой, голову рубали
Та на бунчук вішали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завивали:
– Де ж ви нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети налітали:
– Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тоді орли загомоніли:
– Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тоді жайворонки повилися:
– Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокій могилі,
Біля городу Килії,
На турецькій лінії.
Слідом за Свирговським на Томаківській Січі з`явився новий, жвавий та завзятий ватажок – Богдан Ружинський (або ж Богданко). Козацький гетьман 1575-1576 рр. У жовтні 1575 р. Ружинський вдарив на Крим, визволив з неволі багато українських полонених. Потім він вийшов флотом у Чорне Море й спалив турецькі міста Трапезунд, Синоп, Килії. Богданко був першим із запорозьких гетьманів, хто завдав удару в саме серце Османській імперії – Стамбул. У 1576 році козаки на чолі з Ружинським взяли в облогу турецьку фортецю Аслам у пониззі Дніпра, яка закривала запорожцям вихід у Чорне Море. Загинув під час штурму фортеці. Український народ оспівував подвиги Богданка в думі, в якій, до речі, вказав на причину його особливої ненависті до мусульман: під час ординського наскоку загинула мати гетьмана, а наречену було забрано в неволю.
Після загибелі Богдана Ружинського влада на Січі перейшла до кошового отамана Шаха (1576-1577 рр.). Запорізькі козаки на чолі з Шахом допомагали І.Підкові у боротьбі проти ставленика Туреччини, молдавського господаря Петра Мірчича. У 1577 році до Івана Підкови, прозваного так за надзвичайну силу (він не просто гнув підкови, а ламав чи розривав їх, немов папірці), прибуло таємне посольство з Молдови. Посли запрошували Підкову на престол у Яссах. Вибір на нього випав недарма: подейкували, що Підкова нібито доводився двоюрідним братом убитому турками молдовському господареві Івоні. 11 листопада 1577 року козацький загін під проводом Шаха та І.Підкови вирушив на Волощину. У ході боїв козаки розгромили військо П.Мірчича і зайняли Ясси. Після цього Шах із запорожцями повернувся на Січ. В 1577 році
Шах напав на ханського посла, який повертався з Москви з коштовними подарунками від царя, й відібрав у нього всі ті коштовності й гроші. Татари помстилися за це набігом на Південну Волинь. В той же час І.Підкова, зайнявши престол молдавського господаря, виявився гідним слави Івоні й продовжив його прогресивну політику. На вищі урядові посади він призначав своїх найближчих соратників. Однак для утвердження на троні належало отримати згоду турецького султана, бо Молдова перебувала під його зверхністю. З цією метою Іван Підкова відрядив до Константинополя велике посольство.
Такий перебіг подій занепокоїв уряд Речі Посполитої. Ні польський король Стефан Баторій, ні уряд Речі Посполитої не підтримував Івана Підкову в його боротьбі проти інших претендентів на молдовський престол. Тому, незважаючи на перемогу, Підкова залишив Молдову та вирушив в Україну. На шляху в Січ козаки зупинилися у Немирові, де їх зустрів командуючий польськими військами. Він хитро вмовив Підкову поїхати до Варшави й помиритися з королем, невдоволеним самовільними діями козаків. Він же гарантував повну безпеку Підкові. Козаки продовжили шлях на Січ, а Підкова вирушив у інший бік – до Варшави. Там він всупереч обіцянкам та гарантіям був заарештований та закутий у кайдани. За рішенням польського сейму та наказом короля Підкову стратили у Львові, щоб настрахати його прихильників, яких у цьому місті було чимало. Страта відбулася на одній з центральних площ Львова
16 червня 1578 року. Згодом козаки–побратими поховали тіло Підкови у Канівському монастирі. Пам`ять про славного ватажка донеслася і до наших часів. Великий Кобзар присвятив його подвигам поему «Іван Підкова», а відносно нещодавно у центрі Львова було встановлено величний пам`ятник на знак героїчної слави й загибелі великого сина України та Молдавії.
Молдавські походи запорожців змусили уряд Речі Посполитої шукати якогось виходу, пом`якшення польсько-українського конфлікту, який посилювався на очах. У червні 1572 року за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа з козаків (300 чол.) було сформовано наймане військо для охорони південних і східних державних кордонів. У 1578 році королем Стефаном Баторієм реєстр було збільшено до 600 чол. Реєстрові козаки отримали ряд привілеїв. Надання реєстровим козакам певних прав і свобод означало визнання польською владою українського козацтва як стану і не останню роль у цьому відігравали молдавські походи козаків та їх напади на турецько-татарські фортеці, які козаки здійснювали саме з Томаківської Січі. У такий спосіб було узаконено козацький лад, що сформувався на Запоріжжі. І хоча рішення польської влади щодо реєстровців мало на меті розколоти українське козацтво на два ворожі угрупування, козаки не втрачали єдності, у вирішальні моменти виступаючи разом.
Нереєстровці повинні були залишити Дніпровий Низ, натомість там мала бути залога реєстрових козаків. У квітні 1578 року королівський універсал зобов`язував усіх прикордонних з Запорожжям старост надавати допомогу князю Острозькому у справі вигнання запорожців з Січі. Усіх захоплених запорожців звелено було негайно стратити. Водночас суворо заборонялося перепускати запорожців в українські землі під контролем польської влади, а також продавати їм селітру, порох, олово і навіть харчі. Одночасно король пропонував ханові напасти на Запоріжжя з півдня.
Кампанія боротьби з Запорожжям провалилась, проте все ж частина запорожців покинула наш край і попрямувала на Дон.
Стало ясно, що реформа себе не виправдовує, бо Січ далеко не в усьому слухалася короля й уряду Речі Посполитої. Січове товариство не хотіло визнавати за гетьманів ставлеників поляків і щоразу, збираючись у похід, обирали гетьмана з-поміж себе вільними голосами. До Варшави йшов нескінченний потік скарг та погроз зі Стамбула та Бахчисарая. Це яскраво підтвердила історія з запрошенням на гетьманство магната, князя Самійла Зборовського. Той разом зі своїм братом чимало допоміг Стефану Баторію в оволодінні короною Речі Посполитої, але Баторій відплатив братам невдячністю, зробивши своєю правою рукою Яна Замойського. Тоді Зборовський втік на Січ і у 1583 році на о. Томаківці козаки обрали його гетьманом. Однак цей князь не став слухати порад і хотів піти не на Молдову, а на Персію (Іран), щоб стати таким чином союзником Порти. Це тоді не входило до козацьких планів.
Зборовський довго не побув при булаві. Коли він став погрожувати, що примусом поведе запорожців на персів, то козаки схопили його в свої дужі руки, насипали в пазуху піску й хотіли кинути в Дніпро. Але Зборовський зумів викрутитись, відмовившись від спільного походу з турками і татарами у Персію. На чолі двохтисячного козацького загону він здійснив похід проти турків в р–н Буго–Дністровського лиману. Похід виявився невдалим, багато козаків загинуло та потрапило в неволю, так як турки вже підстерігали їх. Незадоволені Зборовським, який погубив стільки товариства, запорожці скинули його з гетьманства й, обшарпані та голодні, пішли на Січ.
Через деякий час, він був арештований на Правобережній Україні, по тому за наказом короля 26 травня 1584 року йому відрубали голову.
Новим гетьманом запорожці обрали Богдана Микошинського. В 1594 році козаки під його керівництвом здійснили вдалий морський похід проти турків. Турецький султан, поскаржившись польському королю про те, що запорожці спалили його галери, став вимагати, щоб той приборкав козаків.
Коли Баторій спробував козаків умовити не порушувати його наказу й послав до них якогось шляхтича Глубоцького, козаки втопили того в Дніпрі.
Микошинський через те, що дозволив втопити королівського посланця, мусив поступитися гетьманством. Гетьман реєстрових козаків князь Михайло Ружинський арештував тоді 11 винних і відправив їх до Києва. Але приборкати козаків знову не вдалось. Січове товариство, обравши нового ватажка, продовжувало здійснювати напади на татар й турків. Запорожці буквально за тероризували татар, практично безперервно, «вдень і вночі, влітку і взимку», нападаючи на їх улуси. Неодноразово запорожці нападали на турецькі фортеці Причорномор`я і на Крим. Король Речі Посполитої знову і знову посилав на Січ своїх посланців, які, виконуючи його волю, арештовують чергових самозванців серед козаків.
На цей час нам з документів відома і чисельність козаків на Запорожжі: безпосередньо на Січі – кілька тисяч чоловік, але, при необхідності, чисельність козацтва могла бути збільшена до чотирнадцяти–п`ятнадцяти тисяч чоловік
Посилення спроб польської влади приборкати запорозьке козацтво викликало перший організований виступ запорожців на захист своїх прав, який очолив К.Косинський.
К.Косинський був шляхтичем, і як козацький вожак охороняв дніпровські переправи наприкінці 1580–х років. Польська влада намагалася його використати для встановлення контролю над козаками.
Проте ця спроба не вдалася, оскільки козаки були обурені тим, що їм не заплатили за участь у бойових діях, а у самого Косинського магнати відібрали маєток. Косинський вчинив з Томаківської Січі ряд походів у Молдову і Валахію, вийшов звідти у похід проти Речі Посполитої.
Незабаром повстання охопило всю Правобережну Україну. Влітку 1593 року Косинський вийшов з Томаківської Січі у свій останній похід. Його козаки обложили Черкаси, але в ході мирних переговорів його було зрадницьки взято, арештовано, а згодом і страчено. У відповідь велике козацьке військо обложило Київ, де знаходився польський гарнізон.
Однак під час облоги з півдня піднявся новий ворог. Військо кримського хана підійшло до Томаківської Січі й обложило її. Козаки, що були тут, відбивалися самовіддано. Коли ж закінчилися запаси провіанту, вони таємно вночі вийшли на човнах з оточення. Ординці ж на другий день захопили порожню Січ і знищили її. Ці події змусили повстанців зняти облогу Києва і поспішати до своєї столиці. Було вирішено не поновлювати Січ на о. Томаківці, а перенести її на нове місце, на острів у гирлі р. Базавлук на території нинішнього Нікопольського району Дніпропетровської області. Томаківський острів відігравав тепер другорядну роль, і тільки у 1647 році, коли сюди прибув Богдан Хмельницький, його син Тиміш та група прибічників, він знову став на короткий час центром запорозьких козаків. Острів і тепер не був безлюдним. Тут мешкала невелика група козаків з сотником Ф.Лінчаєм. «Лінчаєвці» зустріли Хмельницького досить насторожено, оскільки знали його як реєстрового сотника, що служив при полковнику Барабаші. Цей полковник, разом із реєстровою старшиною, переслідував їх, від нього вони і втекли на о. Томаківка.
Проте Хмельницькому вдалося переконати запорожців у щирості своїх намірів боротися з поляками, і вони перейшли на його бік.
Тут Б.Хмельницький будував укріплення, тут закликав під свої прапори повстанців проти колоніального гніту Речі Посполитої.
У 1954 році хвилі рукотворного гнилого Каховського моря поховали під собою майже весь Томасівський острів лише верхівка його височіє над дніпровими хвилями. Хтозна, які скарби лежать у землі другої Січі Запорозької – Томаківської?
Нам, сучасникам, лишається тільки сподіватись на початок масштабних підводно–археологічних пошуків та мріяти про створення історико–меморіального комплексу «Томаківська Січ». Проект є – знайшлися б кошти.
Іван Дмитрович Сірко - славетний запорозький отаман.
Немає більшої, ніж та любов, як хто душу свою
покладе за друзів своїх…
Євангеліє від Іоанна, 15-13
Життя і діяльність Івана Сірка нерозривно пов’язана з першими трьома десятиріччями існування Чортомлицької Січі. За весь час існування Січі жоден кошовий отаман не знав такої любові й поваги серед січового братства. Запорожці 15 разів вибирали його кошовим отаманом і навіть одного разу вісім разів підряд. «Іван Сірко являв собою колосальну особистість серед усіх низових козаків… в усі часи історичного існування Запорожжя»,- так писав про нього Д. І. Яворницький.
«Минуло все: нема тепер ні Січі, ні старшин, ні Запорожжя; нема та й не буде! Хай же хоч на папері проснуться ті лицарі чесні, що колись на світі бенкетували…Пройшло все; одна слава зосталась, і слава та не вмре, не поляже, про лицарство козацьке людям розкаже… Розкаже вона і про Байду козака, і про Сагайдачного Петра, і про Сірка, славного й грізного отамана кошового»( З листа С.А. Краснощокова Д. І . Яворницькому).
Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.
Відзначаючи ці якості, треба наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.
Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні.
Загудів степ запорізький,
Як чорнеє море,-
Понеслися запорожці
Облавою в поле…
Ой не вітер в полі грає,
Не орел літає –
Ото ж Сірко з товариством
По степу гуля
Існує легенда, що турецький султан видав спеціальний фірман, в якому розпорядився молитися Аллаху у всіх турецьких і татарських мечетях за погибель Сірка. Бусурмани, налякані Сірковою хоробрістю, прозвали його Урус-шайтаном, тобто руським чортом, і часто показували спини козакам , навіть не вступивши в бій, якщо дізнавалися, що перед ними сам Іван Сірко. Він провів близько 100 походів і боїв, жодного разу не зазнавши поразки, виходячи переможцем з найважчих ситуацій. Сірко вмів з десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Ім’я його було окреслено ореолом непереможного воїна, тому вороги боялися Сірка більш вогню, більше бурі, більше язви морової.
Іван Дмитрович Сірко народився на початку 17 століття, приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують насамперед результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті в 1680 році було 70-75 років. Родом він був із козацької слободи Мерефи
Слобідської України, за 24 версти від Харкова. Про народження Сірка легенда свідчить, що він з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив звідти пиріг з начинкою і з’їв його.
Зовнішність і вдача Сірка не завжди збігаються з узвичаєними уявленнями про нього, що склалися в деяких художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Рєпін, зобразивши його в центрі своєї картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д. Яворницькому – родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її «божим знаком», даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей.
Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д. Яворницькому – родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її «божим знаком», даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей.
І свої й чужі, і друзі й недруги – всі однаково відгукувалися про Сірка як про людину видатного військового хисту. Польський король Ян ІІІ Собеський писав про нього: «Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак».
Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, забезпечував гідні умови полону. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть. Відомий епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.
Звичайно історики й письменники другої половини 17 століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський ( 1633-1700рр.) у своїй хроніці дав кошовому отаманові позитивну характеристику. Йдеться також про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад.
Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов’язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок. Доля Сіркової дружини була така ж нелегка, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково в українській народній думі «Вдова Івана Сірка й Сірченки» говориться : «В городі Мерефі жила жона, старенька вдова, Сірчиха-Іваниха. Вона сім літ пробувала, Сірка Івана в очі не видала». Тут дуже точно підмічено тяжку долю дружин степових лицарів, що, підхоплені воєнним вихором, упродовж років були відірвані од домівки.
Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок , де мав бойове хрещення? На жаль, лише одна-єдина звістка, як спалах, вихоплює з темряви віків важливий епізод Сіркового життя. Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн.
У 1646 році разом з Богданом Хмельницьким побував у Франції, де зі своїми запорожцями разом з армією принца Конде воював під Дюнкерком. Існує цікава версія, що козаки під командуванням Івана Сірка (а було їх не так і багато-всього 2,5 тис.)за три дні зробили те, що союзникам не вдалося зробити за роки. Вони не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кількох з них собі, а відтак і вдерлися з новою силою до порта. Іспанців це так налякало, що вони поховалися до фортеці. Але й фортецю козаки здобули – нічним штурмом з моря.
Іван Сірко також брав активну участь у Визвольній війні (1648 – 1654рр.). Рішуче відкинувши ідею єднання України з Росією, Сірко приєднався до числа тих, хто відмовився давати присягу російському цареві, і таким чином, став на бік опозиції. На знак протесту проти Переяславської угоди він склав свої повноваження і повернувся на Січ.
Коли після смерті Богдана Хмельницького між старшиною спалахнула жорстока боротьба за булаву, Іван Сірко тяжко переживав страждання України, які виникли в результаті цих міжусобиць і прекрасно розумів, що цих гетьманів доля України та її народу зовсім не хвилювала, що в основі боротьби за владу лежали амбіції, честолюбство, егоїзм. Так, на нараді курінних отаманів в 1674 році Сірко сказав: «Тепер у нас чотири гетьмана: Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, але не від кого нічого хорошого нема; вдома сидять і тільки між собою християнську кров проливають за гетьманство, маєтки».
У квітні 1672 року Івана Сірка підступно схопив, заарештував і видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, звинувативши його у спеціальному прибутті на Лівобережжя з метою зчинення бунту проти царя. У Москві цьому охоче повірили. По-перше, зовсім недавно він організовував бунти проти московських воєвод на Слобожанщині, по-друге, цареві було вигідно позбутися такого сильного і небезпечного претендента на гетьманську булаву. Царський уряд без суду й слідства заслав Івана Сірка в Сибір, в місто Тобольськ.
Так у Сибіру Сірко, напевно, і загинув би. Але навесні 1672 року 300-тисячна армія турецького султана вдерлася на терени України. Така армія могла б захопити Київ, а вже звідти – Москву чи Варшаву. Небезпека зросла, коли до султана приєдналася ще й кримська орда.
Отут і Польща, і Москва, і претенденти на гетьманську булаву зрозуміли, що протистояти такій численній орді, виявляється, нема кому. Шабель не бракувало, але не було талановитого полководця. Ось тоді і згадали про Сірка. Першим почав прохати про його звільнення польський король, що мав би дуже ненавидіти його – багато польської крові виточив він на просторах України. Клопоталися за Сірка й запорожці, і гетьмани Самойлович з Ханенком. І в червні 1673 року Сірко знов на Січі.
Перше, що зробив – зібрав запорожців, що вже пожурилися над колишньою славою, взяв штурмом Аслам, потім – Очаків, перебив загони, що перекривали підступи до них. А щоб хан краще затямив, з ким має справу, перестрів на Муравському шляху ще й великий загін ординців, які йшли проти росіян, і теж розгромив його.
Мухаммед ІV не міг пробачити Сіркові та його запорожцям поразок, що раз у раз зазнавав від них. І восени до Криму прибуло велике турецьке військо. Його командир привіз наказ для хана: приєднати до війська свою орду, а взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ, і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її.
Сіркові й на думку не спадало, що татари можуть з’явитися коло Січі, та ще й на Різдво. 15 тис. яничарів безшелесно, нічим не стукнувши й не гупнувши, проникли на територію Січі й стояли мовчки, непорушно, чекаючи команди. Але, на щастя, один із козаків – Шевчик – прокинувся, побачив ворогів, розбудив кошового та товаришів. Вони тихо приготувалися й одночасно почали стріляти. Заряди були дробовими – від кожного пострілу гинули або діставали поранення кілька яничар. Вистрілявши всі заряди, козаки взялися до шабель і списів, і до ранку весь острівець вкрився трупами. Хроністи свідчать, що у цьому бою полягло 13,5 тис. татар. Втрати запорожців були порівняно невеликими – 50 чол. вбитими і 80 пораненими.
Цього разу сподівання хана на вигублення усього запорозького війська не здійснилося. Хоч він і знав, що військо козацьке любило у святкові дні випити та безтурботно поспати, але не врахував того, що саме на Різдво багато запорожців сходилося на Січ з усіх низових лугів (у зв’язку з черговими виборами військової старшини, що відбувалися кожного року 1 січня), і майже всі прибульці були тверезі.
Не прості, а часом і трагічні були походи. Так, 1675 року Іван Сірко увірвався в Крим і у вирішальній битві при Сиваші розгромив військо кримського хана й звільнив з неволі понад сім тисяч бранців. Коли козацьке військо поминуло Колончак і Чорну долину та стало на перепочинок, три тисячі звільнених бранців забажали повернутися в Крим, пояснюючи це так, що вони перейшли у магометанську віру, що в Криму вони будуть заможнішими, ніж в Україні. Щойно вони пішли, Сірко наказав молодим козакам сісти на коней і рубати всіх, хто зрадив батьківщину. Потому, як його веління було виконане, кошовий під’їхав, уклонився мертвим тілам, що лежали серед ковили, і сказав: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножуватися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель». А потім вклонився козакам, які виконали наказ, і просив прощення, що обагрив їхні душі кров’ю. Сказав, що вина од Бога на ньому одному, а їм жити й народжувати дітей, котрі мають розповісти своїм дітям, якою страшною ціною виборювали Україну.
Україно люба,
Будь мені суддею нині ти одна…
Як умру-загину – Бог тоді розсудить,
Де моя провина і моя вина.
В. Письменний
Життя кожної людини має свій край. Прийшов смертний час і до Івана Сірка, і він мужньо зустрів його. Передчуваючи близький кінець, наказав зробити труну, в яку потім лягав і говорив, що колишнього здоров’я у нього вже нема. Хтозна, що передумав Сірко у свої останні дні. Може, замислювався над своєю дивовижною долею, яка винесла його на гребінь слави й не дала накласти головою на бойовищі, як звичайно закінчували своє життя запорожці. Може, думав про прийдешню загибель Січі. А може, про долю України, про її майбуття, про тих її синів, які будуть гинути тисячами й мільйонами за волю та незалежність.
Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.
І хіба не диво, що доля цієї видатної людини поєдналася з історією нашого міста, точніше з с. Гологрушівкою, що тепер називається Іллінка.
Адже саме тут, як пише історик Яворницький «есть одно замечательное место, носящее название Сиркивки, от времен запорожских козаков. Оно расположено у реки Речища, за экономическим кладбищем владельца Голо – Грушевки, Д.П.Шишкина, и заключает в себе до сорока десятин земли. В весеннее время это урочище надолго затопляется водой, почему всегда остается свободным от посева и служит постоянным местом для пасики еще с прадедовских времен. Как самое название урочища – «Сиркивка», - так и то обстоятельство, что это урочище издавна служит местом пасики, дают повод думать, что именно на этом месте и в этой самой Грушевке окончил свое земное существование знаменитый в истории запорожских козаков кошевой атаман Иван Дмитриевич Сирко.»
Найповніше про смерть кошового отамана розповів його сучасник літописець Самійло Величко: «Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушівці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство».
А ось що про його смерть оповідає легенда: «Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: «Хто з вас, хлопці, могилу мою поливатиме до схід сонця, той буде знати стільки, скільки й я…А як буде велика потуга на ворога, то нехай хоч мою руку одкопають та несуть поперед війська, і неприятель сам себе порубає! А як пройде сім год, то ви одкопайте мене, і покладіть мою руку мені в мою труну…»
Могила Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу села Капулівки, опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 року прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки.
А недалеко від нашого міста, на лівому березі колишньої р. Грушівки, біля дороги на с. Іллінку за 5км від о. Томаківка, де була колись Томаківська Січ, стоїть пам’ятник отаману на місці його смерті. На гранітній стелі висотою до 3метрів у верхній частині прикріплено вертикально металеву булаву і горизонтально козацьку шаблю, а нижче прикріплено меморіальну дошку з рожевого граніту, на якій викарбувано слова: «Тут на річці Грушівці на своєму зимівнику 1 серпня 1680 року помер кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко».
А трохи нижче – слова з пісні про Сірка:
Ой не вітер в полі грає,
Не орел літає –
Ото ж Сірко з товариством
По степу гуляє!..
Виготовленням і встановленням цього пам’ятника опікувався голова місцевого товариства «Просвіта» М.І. Тищенко. Авторами пам’ятника є Л. С.Гребінченко та Козловський.
В той час на базі шахти 4/7 була майстерня по виготовленню пам’ятників. Саме в цій майстерні, начальником якої був Галко, виготовлено цей пам’ятний знак. Камінь для пам’ятного знаку був браковий - з діркою, але майстри використали цю дірку для того, щоб вкрутити болт, на якому тримається макет булави і шаблі. Ці предмети закривають недолік каменю. Булава і шабля були вилиті на рудоремонтному заводі спочатку з бронзи. Але через 3 роки ці бронзові предмети були вкрадені. Та їх знову вилили, але вже зі сталі , і пам’ятник поновили. Опікувався пам’ятником на рудоремонтному заводі тодішній його директор В. Ф. Самотєйкін.
Учні шкіл нашого міста слідкують за чистотою та порядком біля цього пам’ятного знаку. Склалася добра традиція: кожного року, під час проведення міжшкільної гри «Козацькими стежками», учасники гри, учні 8-х класів, ввечері, зі свічками в руках, йдуть до цього пам’ятного знаку, щоб вклонитися пам’яті цього дивовижного чоловіка, який знайшов вічний спокій саме в нашій місцевості, та пустити вінок на воду.
Іван Сірко – особлива постать в історії України. За свій незвично довгий вік - як на козака, що ціле життя те й робив, що воював – він знав усього: злетів, занепадів, зрад, захоплень. розчарувань, почуттів щирої приязні і лютої ворожнечі, скидав і садовив на трон гетьманів, і сам прагнув стати гетьманом.
Люблячи свою Вітчизну, не жаліючи ні сил, ні здоров’я за неї, Сірко хотів бачити її вільною і ні від кого незалежною.
Українські народні прислів’я про Івана Сірка говорять: «Історію України Нестор писав пером, а Іван Сірко шаблюкою та списом», «Якби Україну всі, як Сірко, любили, давно у раю жили б».
Храм, що вразив живописця.
Невелике село Гологрушівка, або просто Грушівка, славне ще й тим, що тут знаходилась церква імені святого Архангела Михаїла.
Саме тут, на березі Дніпра, серед мальовничих верб у ХVІІІ ст. була збудована ця церква, яка, на нашу думку, є визначною культурно – історичною пам’яткою нашого краю.
Величні Грушівські краєвиди з чудовими панорамами згадував ще Феодосій Макаревський: “Урочище Грушевка своею прекрасною местностию давно привлекало к себе внимание многих любителей красоты природы…» Землі були настільки багаті, що після ліквідації Вольностей Запорозьких і розгрому Січі, їх не могли поділити між собою російські вельможі – князі Вяземський і Прозоровський, графи Чернишов і Толстой, тільки втручання князя Потьомкіна усунуло проблему.
У 1777році Голу Грушівку в рангову дачу отримує генерал – майор Федір Матвійович Толстой. Довірений полковий осавул Степан Федорович Бабічев, залюднивши та упорядкувавши слободу, вирішив збудувати церкву.
На будівництво церкви Архістратига Михаїла було заготовлено 230 різаних соснових колод, 100 нерізаних колод, 60 дубів та підвалини, грошів 700 рублів. Для майбутньої церкви малися: церковна література, церковний одяг, хрести, чаша, дискос, зірка, гробниця, копіє, лжиця срібна, кадильниця, свічники, лампади і дзвін.
З повідомлення Славенської духовної Консисторії: «...в слободе Грушевке, она ж и Голая, дозволить устроить деревянную церковь во имя Архистратига Михаила, а священника Павла Прохорова... определить теперь же в означенную слободу Грушевку как для преподаяния тамошнему народу христианских треб, так и для наблюдения за успешным ходом работ по пстройке церкви».
6 жовтня 1785 року видано благословительну грамоту на закладку й спорудження церкви, а 8 листопада того ж року в слободі Грушівці було освячене місце й закладено її спорудження. Дерев’яну церкву збудовано у 1786 році, а 6 березня 1787 року освячено. 6 березня цього року виповнюється 220 років з дня освячення збудованої церкви.
Історик Д.І. Яворницький в своїй книзі “Запорожье в остатках старины и преданиях народа” пише, що ця церква, по переказам, була збудована на місці старої козацької каплички. Від цієї каплички довго зберігався оригінальний іконостас, зроблений з полотна, з зображеннями різних святих.
Зображення дерев’яної церкви святого Архангела Михаїла збереглося завдяки художнику І.Є. Рєпіну, який відвідував Гологрушівку у 1880 році, разом з своїм учнем, Валентином Сєровим.
21 червня 1880 року в Голій Грушівці Рєпін зробив два чудових малюнка церкви Архангела Михаїла. Вони вважаються одними з кращих архітектурних малюнків Рєпіна.
На першому зображено зовнішній вигляд дерев’яної церкви Архангела Михаїла – хрещата в плані, п’ятизрубна, з однією главою на середхресті. На малюнку добре видно пізніше прибудовану обабіч вівтаря прямокутну в плані кам’яну ризницю. Художник вдало передає просту архітектуру і фактуру, характерні вікна і наличники, прикрашені простою різьбою. Внизу рукою Рєпіна написано: “Грушевка, 21июня, Ил. Репин”. На звороті малюнка, який зберігається в Київському Державному музеї російського мистецтва , є напис: “Рисунок работы профессора И. Е. Репина удостоверяет дочь Вера Иллинична Репина. Куоккола Пенаты 1933г.»
На другому малюнку зображено дзвіницю Грушівської церкви, сама церква зображена на дальньому плані. Дзвіниця розташовувалась у південно – західному напрямку від церкви – два стовпи з перекладиною, до яких прив’язано кілька дзвонів. Зверху їх прикриває простий двоскатний дах. Ця дзвіниця відкритого типу, яку збудовано,мабуть одночасно з церквою, привернула увагу видатного живописця своєю простотою і в той же час архаїчністю. Саме такий тип будівель був найстарішим не тільки на колишніх землях запорозьких козаків, а й по всіх регіонах тодішньої Російської імперії.
Про відвідування Рєпіним Грушівки свідчить ще один малюнок – “Ангел з церкви села Грушівка”. Ангел висить на металевих ланцюжках перед іконою Розп’яття Спасителя, з розпростертими руками, в яких держить підсвічники. Знизу підвішене невеличке металеве серце, на якому є напис: “Сей привес от козаков бывшого Запорожа Потапа Белого в слободу Голую Грушовку и от товарища его Ивана Загубиколеса». Зі зворотнього боку вирізані слова: “До храму святого великого Архистратига Михаила 1788 года месяца августа 13 дня”.
Краєзнавець Павло Михайлович Богуш запевняє, що дерев’яна церква існувала до 1882 року, а потім на її місці збудували нову кам’яну церкву.
Зроблена була церква із цегли, вкрита залізом, мала троє дверей (склепінчасті, оббиті залізом). Вікна теж були склепінчасті, грати на них – художньої ковки. Всередині церква була затишною, на стінах висіли ікони. Був вівтар і балкончик для хористів. Тут вінчали молодих, хрестили новонароджених, відправляли панахиди по вмерлим.
Служителів церкви ховали прямо на її території у відведеному для цього місці. Вся територія церкви була обнесена невеликим земляним валом, на якому росли кущі пряного дерева.
Неподалік церкви стояла сторожка. У ній перемотували немовлят, яких мали хрестити.
Історія церкви у ХХ столітті відкривається з розповідей місцевих жителів.
Церкву було двічі пограбовано – у роки колективізації і після війни.
Церква стояла пустою, руйнувалася. Зробили в ній зерносховище.
В 60-х роках, коли головою сільради був Воскобійник, церкву розвалили зовсім, розібрали по цеглині, ікони спалили. З цегли збудували дитячий садок, але він там працював недовго. Тепер в цьому будинку медичний пункт.
У 90-х роках у селі задумали відбудувати церкву, навіть гроші сельчани почали збирати. Але щось не вийшло.
Картина на місці колишньої церкви дуже сумна. На місці церковного фундаменту залишилось кілька каменів, нагорнуті екскаватором купи землі, бур’ян вище зросту людини, залишки чийогось городу.
Залишилась сторожка, в якій колись готували до хрестин дітей, вона напівзруйнована.
Але ж це місце можна вважати історичним. Ми, як могли, прибрали частину території колишньої церкви та виступили з ініціативою встановити на цьому місці пам’ятний знак. На ньому вказати роки існування церкви, в якому році її малював Рєпін, та вибити малюнок, зроблений ним.
ВІДРОДЖЕННЯ СВЯТО – ТРОЇЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
Більше 120 років тому на околицях нашого міста було відкрито перші марганцеві рудники. Один з них знаходився поблизу колишньої Томаківської Запорозької Січі, в так званому Городищі. Історично так склалося, що ця назва збереглася до нашого часу, і рудник, звичайно, теж називався Городищанським. Побіля промислового об΄єкту селилися гірники, тому дуже скоро викреслився виселок Городище.Ще за часів козацтва, як свідчить легенда, в Городищі була дерев’яна церква запорозьких козаків. Згодом вона постаріла, і населення вирішило побудувати нову кам’яну церкву.
Корінні городищами розповідали ось таку давню легенду. Спочатку жителі Городища мали намір збудувати нову церкву в райони так званої Матні (невеликий закуток села біля заплав Дніпра). Викопали рів під фундамент, порозходились додому. Вночі пішов сильний дощ. Коли наступного ранку люди зійшлися до місця, то були вражені силою-силенною пуголовків, якоїсь нечисті, що повиповзала з землі. Було вирішено на цьому місці храм не будувати- «неблагостное место». Відшукали найвищу місцину в Городищі і збудували в 1894 році на більш ніж триметровому фундаменті церкву. Храм було освячено на світле свято Трійці.
Проте православні раділи недовго: перед другою світовою війною, в безбожний час, церкву закрили, а з її споруди зняли хрести і церковні дзвони. Найстаріші прихожани церкви стверджують, що вночі біля пустої церкви було чути церковні дзвони, звуки співу, немов би хтось невидимий правив церковну службу. Люди падали на коліна і молилися під церквою.
Наше місто було окуповане фашистами у серпні 1941 року. На час окупації німці дозволили проводити богослужіння в храмі.
4 лютого, 1944 року, відступаючи, німці вирішили підірвати церкву. Чому вони прийняли таке рішення? Адже випадки підивання церков у східній Україні німцями були дуже рідкими. Відповідь дає найстаріша прихожанка церкви Марія Таран: німці були впевнені, що в підвалі під церквою переховуються партизани. Хтось доніс їм про це. Але партизан насправді там не було.
Про підрив церкви розповідає очевидець тих подій - журналіст, поет Гнєзділов Анатолій Степанович.
Німці вирішили підірвати три об’єкти у Городищі: школу, поліклініку і церкву. Під ці об’єкти була закладена вибухівка. Німці запалили бікфордів шнур і пролунав потужний вибух: в повітря хвилею знялась курява, земля, цемент, вибите скло. Впала поліклініка і школа, а церква стоїть. Лише дзвіниця впала, бо легенька була, а церква стоїть. Німці здивувалися, а наші люди принишкли всі. Фашисти заклали більш потужнішу вибухівку під церкву, і знову підірвали. Лише кілька камінчиків впало , і дах рознесло, а церква стоїть. І тільки після третього, найпотужнішого, вибуху, впала церква.
Довідкові книги Катеринославської єпархії свідчать, що при цій церкві була сторожка, а кількість парафіян складали майже 4 тис. осіб. В 90-х роках XX ст. віруючі все ж домоглися дозволу проводити богослужіння саме в сторожці, яка дивом уціліла від розрухи. Шановний протоієрей Леонід кілька років доносив слово Боже до прихожан. До цього часу православні моляться Господу у цій невеличкій споруді. Цей факт свого часу став другим народженням Свято- Троїцької церкви.
17 серпня 1997 року з благословення ієросхимонаха Амфілохія було закладено першу цеглину нової будівлі Свято-Троїцької церкви.
Парафіяни дуже радо зустріли цю новину, багато хто виявив бажання допомогти церкві матеріально. А віруючі багато днів і місяців віддали безоплатній роботі по впорядкуванню храму, будівельним роботам.
У 2001 р з ініціативі одного найактивніших парафіян – Віктора Васильовича Полякова за підтримки міського голови О.Т.Бідняка та депутата обл. ради В.Х.Пугача у місті створюється благодійний фонд «Відродження». Першу пожертву здійснила Києво-Печерська Лавра у сумі 1 тис. доларів для зведення куполу дзвіниці. Вагомий внесок у спорудження церковних куполів зробили Зєвіни Валерій Матвійович та Ростислав Валерійович, Геннадій та Ірина Боровики подарували храму 1- тонний дзвін, колишній мер м. Марганця О.Г. Бідняк подарував позолочені купольні хрести, один з яких уже сяє в промінні благодатного сонця на дзвіниці. Пугач В.Х. забезпечує будівництво транспортом.
Сьогодні Свято-Троїцький храм будується, і колись він буде для нас , марганчан, справжнім чудом. Адже тут все робиться з великою любов’ю, заради того, щоб люди не забували славити Господа в ім’я збереження миру і спокою на планеті.
Біля храму якось по-особливому відчувається причетність до всього, що робиться на землі. Сюди приходили очищатися душею ще наші предки, сюди ходять сьогодні наші батьки, сюди прийдуть з часом наші діти. На це сподівається і нинішній протоієрей Олександр.
Справжній витвір мистецтва- Свято-Троіцький Храм- дуже скоро стане унікальним по красі, архітектурі, духовній значимості. Адже його відродження не випадкове- це духовне відродження нашої нації, нашого минулого, нашого козацького роду, якому ніколи не буде переводу.
ЗАПОВІДНА БАЛКА КРУТЕНЬКА
Місто Марганець має багато цікавих природних куточків, серед яких неможливо не згадати балку Крутеньку. Побувавши там, ви неодмінно відчуєте себе мандрівником, що потрапив на казковий острів. Адже балці Крутенькій не притаманна швидкоплинність життя, що наче лихоманка, охопила весь світ. Опинившись тут, ви відчуєте гармонію та ностальгію. Ви просто не зможете не помітити неймовірну красу різнотрав’я балки. У вас неодмінно з’явиться відчуття, наче все у прекрасній казці. Та все ж, яким би неймовірним не здавався краєвид балки – це реальність. Де ж знаходиться ця таємнича балка, яку історію має?Розташована вона території Дніпропетровської області поблизу міста Марганця біля Басанського кар’єру. Має площу близько 27 га. З півночі на південь простягнулась майже на 1000 м, а ширина – 260 м.
Одним з перших, хто зацікавився флорою балки, був Іван Олександрович Барнаш. У вісімдесятих роках ХХ століття головний маркшейдер гірничо – збагачувального комбінату запропонував створити в балці заповідне урочище. Звичайно, мешканці міста були здивовані тим, що гірникам небайдужі проблеми, пов’язані з природним середовищем. Тоді, разом з вченими Донецького ботанічного саду, які досліджували територію балки і знайшли близько 240 видів вищих рослин, серед яких 30 видів, що потребували охорони, мешканці міста добилися створення заповідного урочища (14 жовтня 1982 року).
Минуло майже двадцять п’ять років. На території балки на сьогодні не збереглось і половини тих видів рослин, що охороняються законом. Одна з причин цього – знищення рослин людьми, їхнє бажання поживитися за рахунок продажу перших весняних квітів, які не можуть захистити самі себе. Якщо так буде і далі, наші діти ніколи не зможуть насолоджуватися красою рослин, яких стає все менше і менше у пам’яті або на фотокартках.
Ще можна побачити на схилах балки цікаву рослину - брандушку різнокольорову. Вона першою проривається з – під землі на початку березня; розповсюджуючи ніжний аромат, продовжує квітнути до кінця місяця.
Можна знайти в балці і сон чорніючий. Цю рослину називають „царицею весняної флори”. Якщо подивитися на неї проти сонця, можна побачити, як виграють тоненькі волоски усіма кольорами райдуги, а сама квітка - справжня корона. Перед дощем або ввечері квітка нахиляється до землі, ніби засинає.
Ось що розповідає про цю квітку легенда.
Вигнаний з раю сатана попав на землю в той момент, коли на ній не було жодної рослини. Росла лише одна красива квітка з яскравими фіолетовими пелюстками, між якими, немов маленьке сонечко в бузковій долоні, жовтіла плямка тичинок та маточок. Нечистий вирішив за нього заховатися. Однак архангел Михаїл метнув в нього громову стрілу, і сатана провалився в пекло. Листя і корінь рослини виявились простреленими, а сама квітка схилилась.Разом з цією рослиною у другому місяці весни починають квітнути тюльпани дібровні. На сході тюльпани називали квітами щастя, вважали, що вони ховаються у бутоні, відкрити який ніхто не міг. Це багаторічна трав’яниста рослина до 30 см., з прямим стеблом, квіти переважно жовті, але трапляються рідко білі або рожеві.
Родина лілейних у балці представлена ще однією рослиною – рясткою Фішера. Листки трохи більші за стебло, суцвіття – китиця. Коли рослина починає квітнути, листя буріє, в’яне, залишаючи суцвіття зеленувато – білих квітів.
Красу рослин балки Крутенька можна описувати ще довго, але на жаль, вже ніхто не поверне рослини, які назавжди зникли з цієї балки. Виною тому є неінформованість населення, не господарське ставлення до природи міста і області, жага до збагачення за рахунок „беззахисних” рослин.
Правду кажуть: „Що маємо – не цінуємо, а втратимо – жалкуємо.” Нехай же ці та інші рослини балки Крутенької ще довго будуть радувати нас і наших нащадків своїм виглядом, не допустимо знищення їх, щоб не жаліти потім, розглядаючи тільки фотографії...
Післямова
Проект «Чудеса рідного міста» став творчою справою великої кількості небайдужих людей. Я з задоволенням розповім про них.Це вчитель історії нашої школи Харіна Олена Дмитрівна, яка доклала багато зусиль до реалізації проекту. Вона була консультантом групи, яка займалася вивченням степових курганів та історії Томаківської Січі. Під її керівництвом організована зустріч школярів з заступником міського голови В. О. Ткачом, заввіділом О. М. Приймуком, головою місцевого товариства «Просвіта» М. І. Тищенком, здійснена поїздка в краєзнавчий музей імені Д. Яворницького, зроблені десятки фотографій. Хочеться відзначити найактивніших учасників її групи: Бухарову Дашу, Ковальову Аліну, Пудловську Галю, Гуру Елю, Буряк Олену, Шубалу Галю, Журакову Віку, Похмурську Таню, Лазаренко Тамілу, Гришкову Лізу.
Викладач географії Копійка Олена Анатоліївна очолювала групу, яка займалася історією Свято – Троїцького храму в с. Городище.Саме її учні Максимова К., Стрижиус Олена, Мисків Маша зібрали не тільки матеріали з газет та журналів, але й спогади очевидців історичних подій, що відбувалися з храмом.
Вчитель громадянознавства Єщенко І. Ф. була консультантом групи, що займалася дослідженням історії церкви імені святого Архістратига Михаїла в с. Грушівка. Саме учні її 8а класу були найактивнішими учасниками проекту. Під час прибирання території колишньої церкви старанно працював весь 8а клас.
Вчитель біології Олійник Марина Володимирівна керувала групою учнів, яка займалася вивченням балки Крутенької та її екологічних проблем. Для того, щоб дізнатися більше про заповідну балку, вони переглядали гербарії, слайди з зображенням рідкісних рослин, які там ростуть, зустрічалися з завідуючою відділом екології і біології ЕНЦу Гапотченко В.І. Найбільш активні учасники її групи – Мирець В., Кузьмінова Настя, Харіна Анна, Вайло Наталка, Воробйова Таня.
Городецька Олена Степанівна, вчитель української мови і літератури, була консультантом групи, об’єктом дослідження якої був пам’ятний знак Івану Сірку на місці його зимівника.Учасники її групи , досліджуючи життєдіяльність легендарного кошового атамана, зустрічалися з керівником гуртка юних істориків – краєзнавців при ЦКПР Байбуріним Р. М., їздили у музей Яворницького, працювали в інтернеті. Найактивнішими були Грушко Віка., Кіліна Даша., Черкашин Гордій, Мороз Христина., Моха Оля.
Особливу подяку за партнерство у проекті хочеться висловити голові ради ветеранів МГЗК , художнику Барнашу Івану Олександровичу. Саме завдяки йому ми визначилися з об’єктами дослідження. Справжній краєзнавець , не по професії, а по велінню серця , чудовий оповідач, під час зустрічей з учасниками проекту він охоче ділився своїми знаннями, спогадами, дав для користувння кілька книг по краєзнавству з особистої бібліотеки, допоміг взяти для користування документи з архівів МГЗК.Саме він, під час роботи головним маркшейдером МГЗК, був ініціатором розкопок степових курганів та заповідання балки Крутенької. І не просто ініціював, а доклав до цього максимум зусиль. Ми щасливі, що спілкувалися і співпрацювали з цією цікавою людиною.
Хочеться подякувати Володимиру Олександровичу Ткачу, який під час роботи над проектом займав посаду заступника міського голови з питань внутрішньої політики. Журналіст за фахом, небайдужа до історії міста людина, він ділився з нами своїи знаннями. Ми використовували його публікації в місцевих газетах. Саме від нього першого ми дізналися добру новину про відновлення роботи місцевого краєзнавчого музею. Також ми вдячні йому за надані нам рідкісні карти.
Новою і корисною для нас була інформація Миколи Івановича Тищенка, голови місцевого товариства «Просвіта». Адже саме завдяки роботі цього товариства та особисто цій людині у нас встановлені пам’ятні знаки Івану Сірку та на місці Томаківської Січі . Дякуючи йому, нам стала відома історія встановлення цих пам’ятних знаків, дізналися ми і про людей, які були до цього причетні.
Тищенко М.І. розповдає про встановлення пам'ятників
Дуже допоміг нам відділ краєзнавчої роботи при ЦКПР, яким керує Безверха Валентина Дмитрівна. Особлива подяка Байбуріну Равілю Мубараковичу як за його цікаві публікації в газеті «Марганчанка», присвячені козацькій добі, так і за згоду зустрітися з учасниками проекту. Його розповідь про Івана Сірка була вельми цікавою.
Завдяки завідуючій відділом екології і біології ЕНЦу Гапотченко В.І. учасники проекту побачили фільм, знятий колишньою ученицею нашої школи Бондаренко Яною про балку Крутеньку та екологічні проблеми цього заповідника. Вікторія Іванівна та Іван Олександрович Барнаш з любов’ю розповідали про кожну рослину, якій загрожує знищення.
Збираючи інформацію про історичні пам’ятки, ми неодноразово зверталися в бібліотеки міста. Особливо хочеться подякувати бібліотекарям центральної міської бібліотеки Ралко Вікторії та дитячої бібліотеки Мальцевій Ірині Миколаївні за щиру допомогу в пошуку необхідної літератури.
За технічну допомогу в оформленні роботи дякуємо секретарю школи Долгополовій Ляні Миколаївні.
Особливе слово подяки хочеться сказати директору середньої школи №2 Довгій Наталлі Михайлівні та заступнику директора з виховної роботи Шубалій Нелі Миколаївні. Їхня підтримка, допомога, поради були дуже цінними і просто необхідними.
Координатор проекту Грушко Маргарита Пилипівна
Комментариев нет
ОтветитьУдалитьЄ велика подяка :)
І велике прохання — українізуйте інтерфейс.
Правду кажучи, шукав Томаківську Січ у вікіпедії, але потрапив щось путнє знайти саме у вас.
Дякую
Этот комментарий был удален автором.
ОтветитьУдалить